Прапороносці. Олесь ГончарЧитать онлайн книгу.
Здавалось, має бути затемнення сонця. Командири востаннє перевіряють міномети. Жодного пострілу. Жодного вибуху. Черниш нетерпляче поглядає на годинник. Бійці зосереджені, серйозні, як люди, що раптом відчули на собі величезну відповідальність. Від цього вони ніби виросли в своїх власних очах і одразу якось, внутрішньо зімкнувшись, затверділи, загострились у напрузі. Черниш оглядається і не бачить уже тих знайомих, то благодушних, то лукаво усміхнених, облич, які він звик бачити у своєму взводі. Кожен стоїть замислений, зібраний, мов перед смертельно небезпечним стрибком.
Велика, грізна тиша висить над степом, над залитою сонцем висотою.
І раптом, немов десь здалеку, чути несказанно прекрасну музику, наче все небо відразу перетворилось у грандіозний блакитний орган і заграло.
– «Катюша»!!!
Зашелестіло все небо, незримі хвилі потужних шумів понеслися над головою, загойдались: шов-шов-шов… Заблискало по висоті, загриміло, завалувало димом. І гора ревнула: почалось… Мовби інженер увімкнув десь струм, і складний величезний агрегат війни почав працювати – рівно й ритмічно.
Телефоніст у землянці припав до трубки, затуливши друге вухо, щоб чути, що передає Брянський з НП. Земля щораз відвалювалася зі стелі, падала на столик і телефоністові на голову. Телефоніст не струшував її. Він нічого не чув, крім команд.
…Сагайда вже захрип, віддаючи команди. До краю збуджений, він стояв біля входу в землянку з блокнотом в руці, мокрий від поту. Черниш, повторюючи команди на вогневій, кричав щосили, але обслуги, хоч були поряд, ледве чули його за суцільним гуркотом. Труби мінометів уже розпеклись так, що не можна було торкнутись рукою. Земля гула, тріскалася то в тому, то в іншому місці, і з неї виривалися грім і пломінь, змішані з чадом. Гази сповнили повітря, і гірко було дихати. А Черниш передавав і передавав короткі цифри, які йому хотілось би співати.
Стрункими пружними клинцями пішла авіація, розгортаючись над дотами. У цей момент Черниш більше, ніж будь-коли, був гордий з того, що він є сином такої могутньої держави. Пишався, що уральський метал рве, стрясає перед ним ворожі укріплення, що снаряди гвардійських мінометів летять і летять десь із-за його спини, розтинаючи широкими вогнистими смугами небо. Нікому не зупинити блискавиць, нічим не відвернути оті високі, летючі, вогнисто-червоні траси «катюш»! Мчать поспіль, нестримно, навально посилають народам Європи червоних своїх буревісників: визволення близьке!
Пострілів не було, було єдине гоготання землі і неба, серед якого виокремлювались тільки вибухи авіабомб, наче з гуркотом обвалювались височенні фортеці. В голові безперервно гуло, дзвеніло, як після міцного, але не болючого удару. Черниш не міг стримати себе, щоб раз у раз не виглядати за насип. Висоти не було. Вона зникла, від вершини і до самої підошви перетворилась на вируючу клубливу туманність.
Раптом небо пронизливо засвистіло. Свист з неймовірною швидкістю наближався, летів, як здавалось Чернишеві, прямо на нього. Але йому було зовсім не страшно. Взагалі, все, що робилося навкруги в цьому гримучому хаосі,