Дилогія. Під тихими вербами.. Борис ГрінченкоЧитать онлайн книгу.
бунтація, та й годі! От, сказати, як Остап Дорохвейович, – він кивнув на Колодія, – хотів, щоб йому громада віддала волость нову робити, – лишенько! Який крик ізробився! Кажуть: багатіти нашим коштом буде!.. А все брехня…
– Авжеж, брехня! – сказав старшина, а Остап тільки рукою махнув.
– От так і я, – говорив Денис, – хотів би зробити одно діло мале-невеличке, та й боюся з їм потикатися в громаду, щоб і лиха не здобуться. Хіба що вже ви, господа хазяїни, пособите мені.
– Кажіть, кажіть, яке там діло! – загомоніли гості. – Що доброго надумали?
– От же ви знаєте, – розказував Денис, – що як пішли пересельці на Амур, дак позоставалися від їх наділи. Громада ж тоді не дозволила пересельцям тієї землі продавати, а взяла на себе.
– Хотіла на всіх рівно поділити! – гукнув кум Терешко, вже трохи п'яненький. – Ге! А ми не дали, да тобі в орендноє содержаніє оддали – на три года, – от тобі і вся біда!
– Іменно, іменно! І досі дякую вам, – спасибі за це! Хоч воно з тієї земельки невеликого й добра, ну, а все ж земелька.
– Та ще й добра, – додав старшина. – Не соромляйся, Денисе Пилиповичу! Перед нами нема чого критися: ми знаєм усе діло. Свої люди.
– Так, так!.. Що й казать!.. Вам би та ще й не знати!.. Дак ото ж я два годи вже держу цю земельку, а оце й третій наступає, а там і край…
– А там ізнову буде крик та гвалт у громаді, щоб тобі не давати, – сказав Манойло.
– Отож-то й то! Як наймати, так і крик, так і крик! Все репетують, і ніяк того репету не збудешся, – говорив Денис.
– А що ж ви зробите? Нема способу! – промовив Остап.
– Та воно можна б і способу добрати, – натякнув Денис.
– Ану, якого? – запитав старшина.
– Та такого: взяти та й продати землю ту кому з путящих людей.
– Так… – сказав старшина, і всі на мить замовкли. Всі зрозуміли, що Денис хоче сам ту землю купити, і думали, чи можна на це пристати.
Воно таки підходило, щоб Денисові вона впала. Раз – що він уже держить її в посесії; друге – що всі ті наділи суміжні з його наділом, – так трапилося; третє— що він же свій чоловік, і як пособити йому тепер, то й він колись у пригоді стане. Може, декому хотілось би замісто Дениса собі ту земельку придбати, та, бач, тоді доведеться посваритися з Денисом, та й з тестем його Манойлом, та й з кумом його Терешком… А вже як серед гурту заведеться в їх сварка, тоді голота переважувати почне. Вони поти дужі, поки вкупі.
От такі й підхожі думки плутались у кожного в голові, як старшина знов озвався:
– Так, Денисе Пилиповичу!.. А що ж, діло добре! Цим уже навіки заткнемо їм рота. Може б, ти й за купця був, га?
– Та я… як ви, господа хазяїни, скажете, – говорив Денис, – а я, звісно, узяв би… хоч мені й сутужно тепер на гроші, ну, та вже розстарався б…
– Розстараєшся!.. Розстараєшся!.. – загомоніли гості. – А ми тобі пособимо в громаді: не попустимо, заткнемо горлянки ротатим.
– Спасибі вам, господа хазяїни, спасибі! – кланявся Денис. – Я на вас – як на бога!..