Осінні узори. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
природи. Звичайно, в дозрілому віці я знаю те, чого не відав у дитинстві, але ж психіка, темперамент – ті ж, я не відчуваю різниці між собою й собою, це весь час тільки я, хіба ось подивлюся в дзеркало й бачу того віддаленого в часі хлопчиська, я його пам’ятаю, не вигадую і навіть думаю, що він зовсім на мене схожий, хоч, може, це не так, бо сторонні ходи не впізнають мене на старих, з дитинства, фотографіях. Колись мій учитель, котрого ми називали Штраусом, казав: нехай у кожному живе хлопчисько в коротких штанцях, тільки так ви будете вічно молоді; це була формула, котра здійснилася в мені, відбилася в моєму досвіді, в моїй життєвій практиці. Старості я не боюся, я тішуся своєю старістю, страшна тільки неміч; ні, я маю гарну старість, маю той зрілий вік, коли усвідомлюю і себе і світ, цей вік мене дуже влаштовує, я б не хотів повертатися у дитинство чи в молодість.
Без них я не був би тим, ким став і взагалі хто знає, чи був би взагалі. Не розумію людей, які не читають книжок, хіба що то неписьменні люди, старі люди з мого дитинства – ті мольфари, які мали свою мудрість, перейняту з леґенд прапредків, вони мали свої неписані книги – ті незбагненні фоліанти; а той, хто нині живе без книжок й нічим не цікавиться, для мене не існує, з такими не міг би спілкуватися.
Моя бібліотека збиралася стихійно, я купував усе, що здавалось цікавим, і тепер, коли маю у своїй бібліотеці тисячі книжок, не знаю кращої за неї. Нехай не об’єднує її якась спеціальна система, однаково я маю все, чим цікавився в певний час, пам’ятаю, задля чого ту чи іншу книжку купував. Коли берусь за нову роботу, то спочатку нипаю поглядом по книжках, щось шукаю і чогось ніяк не знаходжу, серджуся і раптом таки знаходжу ту найпотрібнішу мені книжку, найпотрібнішу для старту й ловлю якусь думку, з якої можна видобути свою, нову; моя власна книжка, мною написана, котра стоїть на полиці в чужій бібліотеці, – наче вже не моя, дивлюся на них спокійно, без емоцій, а от ті мої, які залишились удома – я їх страшенно люблю й дивуюся, як я міг так багато написати, чей я не був аж такий працьовитий, як Грушевський чи Франко, а з моїх сучасників Валерій Шевчук, я ж багато часу віддавав для побуту, ні – часу не марнував, але й не сидів весь час за столом над папером, як анахорет…
Час не марнується ніколи, щось відкладається, збирається, а потім вибухає, коли назбирується того матеріалу, як пороху в бочці, і воно мусить вибухнути… А щодо чужих бібліотек – то часом зваблює якась книжка і так хочеться її вкрасти, та я не крав книжок ніколи. Яка спокуса була, коли ми перевозили до академки бібліотеку Михайла Возняка після його смерті. Скільки розікрали книг з тієї бібліотеки, я був тоді студентом, вантажив, переносив, але ані одна сторінка не прилипла до моїх рук, то було б вандалізмом розкрадати таку книгозбірню… Я бачив також спалені книжки, я сам із своїм татом палив книжки, я плакав, а тато мовчав, ми були як на страті; бібліотека, яку зібрав мій батько, була на той час унікальною, жоден сільський учитель не мав такої: батько продавав телиць чи яблука з нашого саду й за ті гроші купував