Осінні узори. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
у натовпі міг би загубитись. Я не брав участі в мітингах, хоч усвідомлював, які вони потрібні були десять років тому; натовп тягне й затягує, я бачив, як на моїх очах люди втрачали свою непересічність, як, виходячи на трибуну, переставали бути собою, вони кричали з трибун голосом юрби, хоч цей голос тоді вирішував нашу долю; але річ у тім, коли долю вже вирішують не мітинги, провідники не виявились істинними провідниками, залишившись глашатаями з трибун. Без крику, мітингів неможлива була б наша революція. Усе це було виявом помсти, починаючи від бажання повалити ідолів – так стягали з постаментів Леніна. Мені дорікали, що я уникаю мітингів, але я боявся втратити бодай крихту свого єства, своєї індивідуальності. Еґоцентризм? Може, й так. Але ж бували багатотисячні сходини без крику. Один з таких пам’ятаю – біля пам’ятника Франкові: десь надвечір перший хтось почав, а решта, немов повертаючи собі пам’ять, підтримали: «Ще не вмерла Україна». Це не був натовп, це був гурт особистостей.
Це так якби комплекс неповноцінності і комплекс пихи. Це мені невластиве. Я, правда, тішився й пишався собою, коли зробив добру роботу. Так тішиться хлібороб, коли наливається колос. Але гордині в мене не було ніколи. Мене ні разу не розпирало усвідомлення, що я письменник. Нічого в тому особливого немає. Це просто праця.
Обсяг її визначити навряд чи можна. Якщо ти маєш дрібку знання, що його можеш передати іншим, то це вже щось від ерудиції. Без знань ти ніхто. Певного ступеня мусиш сягнути ще в молодості. Мені бракує багато знань: коли були молодими, книжок бракувало. Я зараз багато читаю, аби поповнити свої знання. Чим більше осягаю, тим більше усвідомлюю, що обійтись без них не можу. Звичайно, абсолютного знання не існує. Навіть Франко не знав усього.
Це Храм. Я його дуже важко для себе відвойовував. Працюю в ньому зараз. Гординя? Це вона і є – радість від того, що я працюю тут, що переміг тих, які хотіли відірвати мене від університету. Стою нині за кафедрою, студенти шанують і люблять мене.
Я не злостивий, не лихослівний, вся моя мова – це молитва до Бога і до своєї нації. Є молитви ритуальні, щоденні, як «Отче наш», її ти завше повторюєш, мислячи собі Бога, а є молитва – сама мова, робота, кохання. Моє життя – молитва за Україну.
Годі було сидіти в Трачі. Була така небезпека. Коли батько помер, мати, матеріально не забезпечена, просила мене залишитися в Трачі й працювати на татовому місці директором школи. Мене обняв страх, що можу зостатися в замкненому просторі, залишитися назавше у своєму любому Трачі. Мусив тоді обірвати пуповину й рушити у світ. Мандрівок було безліч – вольних і невольних, і кожна багато чому навчила.
Ті, з якими я прийшов у світ і виріс – дотепер мої. Незалежність України – найголовніша з них. Не маю втрат і серед літературних ідей. Я великий педант, я знав, що повинен робити, але боявся, що не вистачить на те життя. Й трохи поспішав, щоб встигнути.