Осінні узори. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
казала Ліна Костенко, не знаю, з якого це твору: «Ох, не повчайте молодих!»
Хочу бути поряд з молодими: можна виявляти невдоволення їхньою працею, можна сперечатися з ними, але не повчати. Xіба що радити.
Вічна проблема. Запитав Пилат Христа: що ж таке істина? Навіть Христос не міг відповісти, бо істина – це Бог, а Христос був Сином Божим, та ще не Богом – покіль його не розп’яли і він воскрес. Ми перебуваємо лише в наближенні до істини, і кожен знає свою, а та, котра для всіх – то тільки Бог, якого ніхто не пізнав. Можна тільки вірити в нього.
Я не фанатик, не певен, що існуватиму колись поза своїм земним життям, хоч думаю: щось там мусить бути, людська енергія десь мусить зберігатися – в інших вимірах…
Це те, на що накладають табу. Еротика невід’ємна від краси, любові. Дрібка несмаку – і це вже щось інше: скажімо, – порнографія, фізіологія, парафія медицини, але не мистецтво. У віршах поетеси Вікторії Стах так сказано про кохання, що воно мене збуджує, не викликаючи хіті. Господи, як це гарно, коли жінка не має на собі одягу, коли жінка віддається і любить, як гарно цілувати жінку й віддавати їй ceбe, щоб зародився плід; як це гарно – торкатися долонею до її опуклого живота й чекати народження дитини!
Я у ворожбу вірив би, якби по світу не ходило так багато ворожбитів. Ота яскрава комета, котра з’явилась знову на небі через дві тисячі літ, як у хвилину народження Ісуса Христа! Через дві тисячі літ комета стала над Україною. Я повірив, що це добрий знак для нас…
Знаю ворожбу проти градобою, яку мій тато записав від свого батька. Тут не обійтися без топірця – не декоративного, а справжнього гуцульського келепа; я маю такого й не розлучаюся з ним, коли йду в мандрівку, бо тільки ним можна розігнати хмари, відвернути град, примовляючи слова ворожби. Мені це не раз вдавалося.
Їй я віддав десять років свого життя, і врешті відчув, що маю того досить. Я працював з патріотичного обов’язку, не міг не займатися політичною й громадською роботою. Але внутрішнього потягу до політики не відчував ніколи. «Просвіту» я любив, люблю й тепер, хоча дещо зневірився в ефективності її діяльності. Маю чисте сумління, що не сховався в кут тоді, коли був потрібен у Верховній Раді й у відновленій «Просвіті». Від мене вимагав діяльності час. Але політика – це не моє. Єдине, що я справді люблю – це мій письмовий стіл і письменницька робота.
Не самовпевненість, а певність у собі. Якраз під час роботи за письмовим столом таке почуття з’являється. Я тоді вірю в себе.
Не говорив нікому вголос про душевні депресії. До них не можна самому собі признаватись. Якщо висловити вголос, що людина в такі хвилини думає, то воно може сповнитись. Це відганяти треба, як градову хмару топірцем, при голосному говоренні про депресію є страшна психологічна небезпека. А решта – все можу сказати: кого й що люблю, кого й що ненавиджу.
Це