Fata morgana. Михайло КоцюбинськийЧитать онлайн книгу.
ноженята пiдкидали порох – три рази в один бiк, три рази в другий. I здавалося, що у поросi грається табун горобцiв. Далекi поля рожевiли. 3 низин летiли в село бусли i поблискували бiлими крилами. Весняний вечiр навiвав думи.
"Яка ти розкiшна, земле, думала Маланка. Весело засiвать тебе хлiбом, прикрашать зелом, заквiтчать квiтами. Весело оброблять тебе. Тiльки тим недобра, що не горнешся до бiдного. Для багатого пишаєшся красою, багатого годуєш, зодягаєш, а бiдного приймаєш лише в яму… Але пождiть, пождiть! Ще дочекають нашi руки обробляти свої ниви, свої городи, свої садки… Подiлять тебе, земле, ой подiлять. Як вони наїдуть – так i подiлять. Не дурно йде чутка, вже воно щось є… I моєму дадуть… Годi тодi рибку ловити… Хоч-не-хоч, а йди, "пане добродзею", до плуга… Ох, боже, боже, хоч на старiсть зазнати того щастя – дитину свою вивести в люди…"
А на вулицi починався рух. Бiгли дiвчата, молодицi, дiти, з цiпками, з хворостинами. Лопотали пiдтички, гупали босi ноги, брехали сколошканi собаки. "Степа-ане!.. бiжи вiвцi вилучати!"… "Бiжи сама-а!.." – "Мати казали тобi, бодай-бись луснув!"… "Тато казали тобi, – щоб ти скрутилася-а-а!.." "Наших шестеро, гляди, Марiйко!"…"Не розгуби ягнят, як учора, бо на гамуз поб'ю!"… – "Що-о? Де-е? Тю-у -га-а!.."
Сонце сiдало червоно. Вiкна горiли, як печi, стiни халуп стали рожевими, по бiлих сорочках розлилось червоне свiтло. Здалеку йшла на село хмара куряви. Вона все наближалась, росла, здiймалась до неба, врештi, сонце пiрнуло в неї i розсипалось рожевою млою. Звiдти доходили якiсь тривожнi звуки, немов дiти плакали або десь цiпи гупали на току – i раптом овеча отара залляла вулицю i сколихнула повiтря нескладним беканням. Жива маса овечих тiл терлась вовною, тремтiла i колихалась, як драглi; цiлий лiс тонких нiжок замигтiв перед очима, голi дурнi морди розкривали пащi серед рожевої куряви i плакали: "бе-е-е… ме-е-е…" В рожевому туманi, мов тiнi, сновигали люди, з'являлись i щезали неяснi обриси хат, в морi овечого лементу гинули всякi звуки, весь цей гармидер нагадував сон. Ззаду отари йшов чорниш чабан, високий, ще бiльший од непевного свiтла, немов мiфiчний бог, ляскав з пуги i кричав диким, грубим голосом, покриваючим усе:
– Гар'я!.. Триш-триш!.. Гей!..
Вже нiчого нема на вулицi, все щезло, як сон, пил потиху сiдає на землю, а вечiрнє повiтря все ще тремтить живим акордом завмираючих звукiв.
На землю глянули тихi зорi.
Синi стiни, в кутку бебехи, залитий пивом стiл. Тiсний ванькирчик в Менделя.
– Не морочте менi, Хомо, голови – кажiть зараз: буде фабрика? Кажiть – буде?
Пиво пiниться в зелених склянках i шумить в головi.
– Таже сказав, що буде.
– О! о! А нащо ж ви радите оддати Гафiйку в найми?
– Раджу. Однаково пропаде дiвка. Наїсть, нап'е вдома, тобi ж гiрше буде… А їй одна доля: у наймах. Думаєш – возьме хто бiдну? Посивiє дiвкою. Наймай, коли люди трапляються. Завтра ж одведеш в Ямище до економа: добрий панок, щоб йому черви язик сточили. Що ж, будемо сватами? Того тебе й кликав до Менделя.
– Не кажiть менi про те, не люблю. Я й в мислi не мав такого.
– Наймай, Андрiю.
– Облишiть, Хомо. Краще пиймо.
– Чого