Fata morgana. Михайло КоцюбинськийЧитать онлайн книгу.
би усiх. Ходив би од хати до хати – та й по головi, та й по головi. Одного за те, що п'є людську кров, а другого – що не боронить. А потому пiдпалив би, щоб усе вогнем взялося та попелом розвiялось, щоб тiльки лишилась гола земля та ясне сонце…
Хома стояв у хатi високий, аж пiд стелю, очi його дивились кудись поза стiни, безвусий, зморщений, як у баби, вид скривився. Вiн аж тремтiв. Потому раптом зiв'яв, опустився на лаву i душком випив пиво.
Андрiя взяло за живе. Вiн теж хотiв, щоб його слухали, почули все його життя, як воно стало перед ним: отут, в тiсному ванькiрчику. Дожив до сивого волоса, а добра не зазнав, ой, нi…
– Я так мiркую, Хомо, коли чоловiк працює…
Але Хома знов сердився.
– Пропади ти пропадом… Одному все, другому нiчого. Хiба я не бачив, як стара панi…
– Коли чоловiк працює, вiн мусить за те щось мати. А як земля менi нiчого не дає…
– …Стара панi цiлу зиму топила в грубах полотном, що лишилось од панщини…
– Ну, як земля нiчого не дає – на чорта вона менi? Однаково менi, чи я наймит на своїй землi, чи на чужiй. А все наймит. Правду ви…
– …Злежалось полотно в коморах… Люди прохають – дайте хоч на сорочку, хай праця людська не гине марно. Та ти слухай же бо.
– Слухаю, слухаю. Гей, чуєте, правду ви мовите: таки собаче життя маємо. Таж то висотали з мене всi жили. Таж то цiлий вiк свiй напихав я чужу пельку. Ще як була фабрика, жив якось, а як згорiла…
– Авжеж погорiло, усе полотно згорiло.
– Яке полотно?
– Як – яке? Таж розказував.
– А – так-так… Ну, пиймо краще. За ваше…
– А як же з Гафiйкою? Наймаєш?
– Та годі вам. Пиймо.
– Ну, чорт iз тобою, не хочеш, як хочеш. Хома випив душком пиво i кинув склянкою об землю.
На бренькiт скла прибiг наляканий Мендель.
Було якесь свято. Гафiйка сидiла на призьбi за хатою. Бiля нiг її кружились кури i сокотали, допоминаючись їжi. На призьбi лежала розгорнена книжка.
– Агуш, агуша, йдiть собi порпатися попiд тином…проганяла їх Гафiйка. Ну, чого сокочете, дурнi? А ти чого, зозуляста, витягаєш шию та заглядаєш до рук? Я вже тобi давала їсти. Вам тiльки аби їсти, дурнi. Сердишся, що таке кажу? А от поспитай Марка, послухай, що розумнi люди скажуть. Вiн би вам сказав: дурнi, зроду-звiку дурнi. Вам дають жменьку пшона, а забирають всi вашi яйця або рiжуть вас на юшку. А ти, пiвню, по-дурному трiпаєш крилами, храбруєш. Коли б ти був такий смiливий, як Марко, ти не дав би своїх дiтей продавати панам на печеню. А може, нi? Ну, та ти пiвень, а Марко орел. Ти послухав би, що вiн каже… Вiн каже… Та що ти тямиш, ти нiчого не розбереш… Бо коли б ти був розумнiший, ти побачив би, що й люди такi, як кури… Ну, чого кудкудачеш, бiленька? Чого смiєшся? Думаєш, я не знаю, що у вас добре? Думаєш собi, що ти кохаєш, кого сама схочеш, а я мушу вiддатися за Прокопа, бо мати мене за нього сватають? Дурна, дурна… Та нехай мене печуть, нехай рiжуть… нехай краще закопають мене в землю, чуєш ти, зозулястенька! Ну, пiшла геть, коли головою крутиш, невiрна! Не бiйсь, Марко нiкому мене не дасть… бо вiн орел… а над ним, знаєте, кури, вороння того,