Doc 1. Артем ЧехЧитать онлайн книгу.
п’ятками, її невипрані ліфчики, її старого хворого собаку, якого вона обіймає щоночі. Все, Таня-Свєта-Оля, ти – сируха.
І тоді ж, сидячи на балконі, я також намагався уявити себе кригою, айсбергом, а її – такою ж сирухою з жовтими п’ятками, неприємними, складчастими пахвами, неохайним шрамом від апендициту, неголеними ногами, але образ складався інакше. Тендітна, тиха, талановита, ніжна і янголоподібна. Коротка стрижка робила риси її обличчя більш виразними, і коли в деяких людей довжина носа та широкість вилиць при короткій стрижці лише збільшувалися, то в неї збільшувались охайність носа, глибокі, без хворобливості, очі, гладкість чола, легкий рум’янець. Навіть ніжність у голосі. Вона дійсно була вродлива, присіпатися до чогось було неможливо, але в цілому – щось було в її обличчі дивне: незвичайність (таких не випускають), висока, неначе у хороших дверних замках, секретність. Секретність обличчя. Таких одне на п’ять мільйонів. Воно було нетипове, і я навіть не знав чому. Окремо ніс, губи, чоло, вилиці, розріз очей, зачіска – все було майже ідеальне, в сукупності ж – інфернальне. Я намагався уявити жовті п’ятки – уявляв рожеві охайні стопи, брудну білизну… – вона її взагалі не носила, дешеві колготки – господи, невже мені так важко було зізнатися собі, що я просто закохався.
– Алєу! Маша? Привіт. Обіцяв нагрянути без запрошення й попередження, однак попереджаю і чекаю запрошення.
– Звичайно, заходь, – навіть зраділа Маша. – Коли хочеш зайти?
– Сьогодні.
– Е-е-е…
Маша заекала, і я зрозумів, що сьогодні незручно і щось придумати їй, напевно, не вистачає кмітливості, а сказати правду – сміливості.
– Добре, я зрозумів.
– Давай завтра?
– Подивимось, – буркнув я й кинув слухавку.
«Це щойно я сам себе обдурив, чи життя вкупі з різного роду обставинами?» – подумав я, і телефон розірвався у дзеленчанні.
– Да.
– Шо да? – це була Маша.
– Вибач, мені здається, що я вам заважаю. Хто у вас там буде? Рамзеси-Боби? Ну-ну, вдалої злучки.
– Придурок! – крикнула Маша й повісила слухавку.
Чорт! Як же мене тоді розірвало! Як же паскудно мені стало. Чорт! Чорт!
Я ходив квартирою й лаявся, клянучи не тільки себе, але й цих невиліковно модних Рамзесів-Бобів. До них я ставився з дивним поєднанням поваги та злобного фанаберства.
І тут я зупинився посеред кімнати й гостро відчув, що ревную, потім відчуття ревнощів переросло у стан глибокого осмислення й холодного розуміння стану речей. Я сів на диван, заплющив очі й почав, намагаючись вгамувати свою гарячку, проговорювати: я крига, я айсберг, мій розум незворушний. Але замість великого шматка криги, замість голови я побачив невиразний чоловічий силует, що цілується з нею.
Стало боляче. Я почав плавитися, руки задрижали. В голові щось голосно й неприємно задзеленчало. Задзеленчав й телефон.
– Да.
– Привіт. Це Варя.
Серце