Doc 1. Артем ЧехЧитать онлайн книгу.
засунув свою напускну гордість, й поготів, а тут… а тут мій хребет зсипався мені у штани, і я помітив, що почав прогинатися. Тільки під чим? Не під мінливим же світом, кінець кінцем!
– От і відсвяткуємо твій день народження. І не вигадуй нічого, – ще більш лагідно, але не без типової в таких ситуаціях жіночої гідності промовила Варя.
– Добре, – вкрай здався я й усміхнувся у слухавку.
– Ти посміхаєшся?
– Ні, – збрехав я.
– Тоді до зустрічі. Коли ти будеш?
– Сім-вісім.
– Добре. Цілую.
І вона дала відбій.
Я відкрив книгу, але, окрім Варі, нічого не бачив. Я відпустив свої емоції, розслабився й почав невпинно й глибоко закохуватися.
Почалося.
Вночі мені снилися леви. Неначе старому, якого напередодні добряче потягало морем. Леви було добрі до мене, але я їх чомусь убив.
Вранці, прокинувшись від усвідомлення того, що мені вже сімнадцять, я ще довго, можливо, півгодини чи більше, лежав із заплющеними очима й дослухався до голосів з вітальні. Розмовляли мої батьки. Я чув, як вони голосним шепотом сперечалися, хто саме даруватиме мені подарунок.
– Ти.
– Ні, ти.
– Чому завжди я?
Їхня суперечка тривала хвилин двадцять. Жоден з них не хотів дарувати мені подарунок. Взагалі, якщо треба було вирішувати якісь сімейні проблеми і коли я був одним з центральних персонажів цих проблем, мої батьки також сперечалися, хто саме розмовлятиме зі мною. Погоджуюся, що, пожинаючи плоди їхньої любові й опіки, вдягаючись і харчуючись за їхній рахунок, мав би з більшою повагою ставитися до них, однак якась величезна прірва була між нами, щось невагоме розмежовувало наші інтереси та види на життя. В цій квартирі взагалі кожен жив своїм окремим, нікому не підвласним життям. І я. В першу чергу я.
– Давайте я сам собі його подарую! – закричав я з кімнати.
– А? – одночасно перепитали зляканими голосами батьки.
– Кажу, сам собі подарую! Ви можете залишити подарунок на піаніно, але я знатиму, що то від вас.
– Може, ти відкриєш двері і ми тебе нормально привітаємо? – запитала мама трохи суворо.
– Ні, я ще подрихну. Можете йти на роботу.
Через якийсь час вони пішли, а я одразу вийшов з кімнати й зазирнув у червоний пакет з логотипом «Lego». «Сподіваюсь, що там не лего», – подумав я і знайшов ще один пакунок розмірами з нотатник.
Фанерний футляр, а в ньому таки нотатник. Шкіряний.
– Дякую, – невідомо кому, але певно це адресувалося батькам, промовив я.
– Будь ласка, – відбилося відлунням десь в небесній блакиті.
У нотатнику я знайшов п’ятдесят доларів і листівку. «Сподіваємося, ти знаєш, що робиш, і будеш щасливим. Пацани».
Коли я звертався до батьків, то завжди називав їх пацанами.
Чи буду я щасливим – питання не з найлегших. А чи знаю я, що роблю? Невже вони думають, що хлопець у шістнадцять, ну добре, вже у сімнадцять, може знати, що він робить?
На кухні стояв святковий торт без свічок. Свічки лежали окремо. Сімнадцять штук. Я відрізав шматок, запхнув собі у рота й вийшов на балкон. Ранкова прохолода віяла приємним