Мері та її аеропорт. Євген ПоложійЧитать онлайн книгу.
моє.
– Нам треба з вами переговорити. – Вони це сказали проникливо, як родичі, які от-от збираються прочитати ваш заповіт і на щось дуже сподіваються.
– Говоріть. – Герман був злий. Всю дорогу до офісу він думав про кляту етикетку для клятого майонезу, про вбивство п'ятьох, про кров, яка, мабуть, текла по трубі в кухню сусідам знизу… Він відчував, що не виспався, що світ – хижа сіра тварюка, яка знову заважає йому жити. Але де ж тоді жити? Отож!
– Нам треба проїхати у відділок. Це ненадовго.
– У мене багато роботи.
– Буквально півгодини. Ми машиною. Тут можуть бути ваші співробітники, зайві люди… Швиденько складемо протокол – і баста.
– І баста, – повторив Герман. – Нікого немає, і ніхто не прийде, проте гаразд. Це пов'язано з убивством?
Чесно кажучи, у будь-якому іншому випадку він ніколи б не погодився їхати у якийсь відділок, але сьогодні йому було нудно на роботі, він розумів, що все одно нічого не винайде.
– Так, – відповіли менти, – певним чином. Буквально пару-трійку запитань для протоколу.
Першого удару світловолосий завдав йому відразу, як тільки вони увійшли до кабінету. Удар був професійно-підступний: по нирках, зі спини. Герман осів на підлогу: різкий біль, темрява в очах.
– Ну що, визнаватимемо провину і збережемо нирки для пива, чи як?
Герман, лежачи на підлозі, хапаючи ротом повітря, не розумів, що відбувається. До чого тут він?!
– Я питаю, – ану вставай, сука! – я питаю тебе: ти за що замочив п'ятьох? – слідчий явно був задоволений своєю рішучістю.
Герман чомусь згадав улюблену відповідь, яка належала геру Мюллеру із «Сімнадцяти миттєвостей весни»: «Я не їм солодкого!», і відповів через паузу:
– Я не п'ю пива.
– Тобто ти хочеш сказати, що нирки тобі не потрібні?
Герман уже майже підвівся, коли серія ударів по корпусу знову звалила його з ніг.
– Падло, для чого ж ти Серьожу замочив, га?! Ну, тепер тобі п…ць! Ми тебе в камеру як півня запхнемо, як опущеного, мучитимешся до кінця життя підором. Ти, падло, у нас повісишся на власних кишках!
Били недовго, але дуже ретельно. Герман уже нічого не хотів розуміти чи пояснювати собі. Ситуація сталась – і вийти з неї потрібно було з найменшими втратами. У даному випадку – фізичними. Він, як міг, закривав голову і статеві органи, підтягував коліна до обличчя, прикривався ліктями, але чотири ноги були спритнішими. Судячи з усього, менти тренувалися так мало не щодня. А Германа так давно ніхто уже не лупцював, років з десять, це точно.
– Все, баста. У камеру підора. Ввечері договоримо. Давай наступного!
Герман та його товариші по нарах
– Який із запахів ти б назвав наймерзеннішим у своєму житті?
Вони лежали на нарах. Тимур був давнім знайомим Германа, він уже не пам'ятав у якій, але в якійсь із шкіл вони навчались разом. Потім Тимур зник із поля зору. Коли вони через кілька років випадково зіткнулись у барі «Коламбус», виявилося, що той часто виїжджає за кордон, де працював