Мері та її аеропорт. Євген ПоложійЧитать онлайн книгу.
не жарти! Те, що тебе били менти і кричали, що ти вбивця, ще нічого не означає. Тут усім так казали. Так що не переймайся, якось владнається!
– Мужики, у карти граєте? – якийсь мужик на півголови зазирнув на їхній другий поверх.
– У дурня? Чи в очко?
– Поганий жарт, Тимуре, не до місця. Скажи спасибі, що тут блатних немає.
– От за це – спасибі. Погуляли б тоді.
– Тимуре, розбишако, – мужик доброзичливо посміхався, – ти новенького не підбадьорюй сильно. А то бачиш, – він показав рукою кудись у темний кут камери, – ти Ґоґі вчора ввечері підбадьорював, а його сьогодні ледь до смерті не забили. Не навроч. – Його півголови зникло.
Герман поки мало що розумів. Він пригадував цікаву книжку, котру якось знайшов в Інтернеті. Вона називалась «Як вижити у в'язниці» і була написана киянином, майже його однолітком. Сьогодні вона б йому стала в пригоді. Корисні поради, які читати треба було уважніше: не як детектив, а як «Довідник для городника».
– Тимуре, зачекай-зачекай, – Герман спробував трохи призупинити нескінченний монолог приятеля, – зачекай. Кілька запитань, добре? По-перше, вони чудово знають, хто я, де працюю і все таке інше. Яке тут може бути «з'ясування особистості»? По-друге, чи то, скоріш, по-перше – я нікого не вбивав і жодного стосунку до цієї справи не маю, а мене, як злочинця, витягли з роботи, відбили нирки і тримають у в'язниці! По-третє, хто такий Ґоґі? І якщо він зізнався, то нас повинні всіх випустити! Я…
Тимур зареготав. У камері було нудно, тому будь-який жарт чи анекдот, навіть невдалий чи «бородатий», користувались успіхом.
– Відповідаю запитанням на запитання: ти з ментівкою давно справу мав і чи мав узагалі колись?
– Давненько. Я…
– Дві секундочки! Облиш. Часи змінились. У цьому вбивстві за ці кілька днів уже шестеро зізналося! Але, даю член на відсіч, ніхто там і близько не стояв. Тут так п…ть, що краще зізнатись, ніж потім усе життя кров'ю харкати і через трубочку мочитись. Особливо, якщо на тобі не одна справа висить. На Ґоґі, наприклад, торгівля наркотою. Дрібненька, але років на п'ять-вісім вистачить, а при бажанні і «паровозі», який слідаки навісять, – і до червонця дотягне. До часу ніхто його не чіпав, бо мало хто там ті наркотики у нього купляє, не всі ж наркомани – пропащі люди, є і досить-таки не пропащі, я тобі скажу… Отож. Але пробили куранти, і менти всіх під прапори поставили. Усіх, кого могли, хто може мати хоча б який стосунок до всіх цих справ, усіх, хто на гачку, кого, якщо не впіймають справжнього вбивцю, можна було б завести до залу суду і посадити. Розумієш, вони тут специ великі… тут київські опери приїхали, справа – на особистому контролі міністра. Так що, думаю, ще мінімум людей десять присягнуть на допитах, що це – вони, вони і ще раз вони – і ніхто інший застрелити тих п'ятьох не міг! А там – буде як буде. Впіймають – слава богу, а не впіймають – виберуть підходящих – і вперед, за орденами! Тут, звісно, на довічне тягне, але при нормальному підході до справи… Потрібні люди у нашій країні більше п'яти років у в'язницях не сидять! І то – це я ще так,