Невідоме Розстріляне Відродження. АнтологияЧитать онлайн книгу.
лишки книгозбірні Данила Васильовича. Біля воріт ми зустріли Мелентія. Прижмуривши око, він поздоровкався до нас.
– Книжечки несете? – в’їдливо спитав він і засміявся крізь жовті зуби, – несіть, несіть. А ті, котрі перед вами жили, виносили золото, перстеники усякі, брошки, так сказать. Да-с… Всьо барахло, котре цінніше, витаскали, а ви, значить, книжечки. Ну-ну…
Чижик зробив енергійний крок до Мелентія, наче хотів обняти його й задушити.
– Мелентій, – сказав він, – товаришу Мелентій, ганчірки нам не потрібні; плювати на них. Місце – кімната, де живе людина, має величезне значення. Погана кімната – це те ж, що вонючий оселедець, риба, прілий хліб, червиве м’ясо. Коли ви знаєте, де єсть вільна кімната, за яку можна платити не більше, ніж за цю, то скажіть нам, а ми вам заплатимо. Ви ж наградили нас цією каторгою?..
– Посмотримо, – сказав Мелентій – може, й найдемо. Зайдіть сьогодні на всякий случай…
Ми пішли в ріжні боки. Чижик – на Володимирську до букініста, а я – на біржу праці. Я думав про нашу кімнату. Ні! Нам конче треба тікати.
Не знаю, як Чижикові, а мені остогидли і ця Інна Ричардівна, і Лідія Вікторівна, і Буц, і паскудна Вега. Треба забирати Рятуйку і тікати. З якої речі ми повинні ставити самовара, бігати продавати книжки, рамки, недомальовані ескізи й ріжне сміття. Годі! Сьогодні ж повідомляємо їх, що ми кидаємо таку кімнату. Я уявляю собі: ми у іншому помешканні, робимо, скільки хочемо, не бігаємо на базар, Чижик не веде вночі Буца надвір!
Я навіть твердіше ступаю, почуваючи міць в ногах. Зараз я прийду додому, застану Чижика; зразу ж ми йдемо шукати кімнату.
Йдучи вулицею, я вдивляюся в обличчя, приглядаюся до одягу, ходи, рухів людей. Мені здається, що іноді можна вгадати, що переживає людина, куди, навіть за чим вона йде. Може, це й дурниця, але робити так подобається. По звичці я роблю це. У 17–18 роках я силкувався по обличчю взнати, наприклад, до якої партії людина належить й іноді виявлялося, що я таки вгадував.
Зараз я – демобілізований червоноармієць, що в першу чергу має одержати протягом місяця посаду, – вгадую, хто де працює, скільки одержує грошей, вгадую, якої спілки цей чоловік, або ця жінка.
Люди йдуть заклопотані й безтурботні, сумні й веселі, русяві й чорняві… Несподівано очи мої зупиняються на другім боці вулиці. Серед людей я бачу йдуть: Чижик й Інна Ричардівна.
Але як вони йдуть! Невже я помиляюся? Може, це не вони? Але ні, вони, знаю ж я Чижикову шинелю, бороду, знаю ж я жакет Інни Ричардівни. Він підняв коміра ніби боїться, щоб його не впізнали. Це – вони.
Приголомшений, я зупиняюся і бачу, що Інна Ричардівна почепилася на Чижикову руку й що йдуть вони, як люди, що мирно собі балакають про відоме лише їм. Вони про щось радяться.
Мені закортіло оббігти вулицю, вийти їм назустріч і глянути несподівано їм у вічі. Але я не зробив цього. Я побіг додому. Підозріння збільшувалося.
Усі мрії про нову кімнату щезли. Я відчув, що нашому товаришуванню щось загрожувало.
Вечоріло. Я запалив немудро влаштованого з пляшки, білої бляхи і повісма м’яких ниток каганця і сів з наміром