Щиголь. Донна ТарттЧитать онлайн книгу.
був чоловік, розпластаний на спині і притрушений білим шаром пилу. Він був так добре замаскований у попелясто-білому смітті, що його форма набула чіткості не відразу: крейда на крейді, яка намагалася підвестися й сісти, мов повалена зі свого п’єдесталу статуя.
Коли я просунувся ближче, то побачив, що це старий і дуже слабкий чоловік, чиє тіло схоже на знівеченого горбаня; волосся – його рештки – стирчало на голові; півобличчя було посічено потворним пунктиром опіків, а все, що вище від вуха, здавалося липким і чорним жахом.
Нарешті я дістався до нього, і тут він – несподівано швидко – простяг свою вкриту білим пилом руку й схопив мене за долоню. У паніці я смикнувся був назад, але він стиснув мене ще сильніше, хворобливо кашляючи і спльовуючи.
«Де я? – здавалося, хотів він запитати мене. – Де?» Він намагався глянути на мене, але його голова важко повисла на шиї, і підборіддя вклякло на грудях, тож мусив дивитися з-під брів, як стерв’ятник. Але його очі на знівеченому обличчі були розумні й повні розпачу.
– О Боже, – вихопилося в мене, коли я нахилився допомогти йому, – стривайте, стривайте. – І тоді я зупинився, не знаючи, що робити далі. Нижня половина його тіла лежала скрючена на підлозі, наче купа брудного одягу.
Він намагався спертися на руки й підвестися, губи в нього ворушились, і, здавалося, йому це вдасться. Старий смердів паленим волоссям, паленою вовною. Але нижня частина його тіла здавалася відокремленою від верхньої, і він закашлявся й упав на свою купу.
Я роззирнувся, намагаючись бодай якось зорієнтуватися, бо від удару по голові втратив відчуття часу й тепер не знав, зараз день чи ніч. Велич і пустка цього простору збивали мене з пантелику – висота, ширина, а там, де мала бути стеля (або небо), немов роздерте вітром шатро, клубочилися смуги диму. І хоч я поняття не мав, де опинився й чому, було щось таке напівзабуте в цих руїнах, щось кінематографічно точне в сяйві аварійних ламп. Якось я бачив в Інтернеті кадри підірваного в пустелі готелю, і бджолині стільники кімнат у мить вибуху застигли в такому ж моторошному світлі.
Тоді я згадав про воду. Я відступив назад, роззираючись навколо, аж поки серце не підстрибнуло, коли побачив запорошений синій спалах.
– Послухайте, – сказав я, не відриваючи погляду від пляшки. – Я зараз.
Старий дивився на мене поглядом, сповненим надії й безнадії, мов той голодний пес, що вже заслабкий, аби зіп’ястися на ноги.
– Заждіть. Я повернуся.
Наче п’яний, я став продиратися крізь мотлох – спотикаючись, переступаючи через різні речі, цеглу й уламки бетону, черевики й сумочки, якісь обвуглені предмети, які я не хотів роздивлятися надто пильно.
Пляшка була на три чверті повна й гаряча на дотик. Але з першим ковтком моє горло миттю зреагувало, і я проковтнув ледь не половину води, пластикової на смак, теплої, як помиї, – перш ніж усвідомив, що роблю, і примусив себе закрити пляшку й покласти її в пакет, щоб віднести старому.
Я став біля нього навколішки, каміння