Тінь вітру. Карлос СафонЧитать онлайн книгу.
принаймні, поки не вгамується дощ!
Із цими словами жебрак узяв мене за руку й відвів під арку. У кутку лежав його клунок з особистими речами.
– Я маю трохи вина, не такого вже й поганого. Випий трохи, це допоможе тобі зігрітися. І продезинфікувати… – перейшов він на «ти».
Я ковтнув з пляшки. На смак вино нагадувало дизельне паливо, та ще й відгонило оцтом; утім, воно зігріло мій шлунок та заспокоїло нерви. Коли краплі окропили поранену губу, перед моїми очима замерехтіли метелики. «Це найчорніша ніч мого життя», – подумав я.
– Тобі краще? – всміхнувся жебрак. – Ну ж бо, ковтни ще. Цей напій і мертвого підійме.
– Ні, дякую. Пий ти, – промимрив я.
Жебрак зробив великий ковток. Я уважніше подивився на нього: він був схожий на сіренького урядового клерка, який п’ятнадцять років спав у тому самому костюмі. Він простягнув мені руку, я її потиснув.
– Фермін Ромеро де Торрес, тимчасово безробітний. Радий познайомитися.
– Даніель Семпере, повний йолоп. Радий познайомитися.
– Не кажи так про себе. Такої ночі, як ця, все здається гіршим, ніж є насправді. Ти й не здогадуєшся, але я природжений оптиміст. Не маю жодного сумніву, що нинішньому режимові залишилися лічені дні. Усі освічені люди твердять, що вже найближчими днями сюди прийдуть американці й відішлють цю дрібноту Франко з його продажною політикою назад до Мелільї. Тоді я повернусь на свою посаду, і мою репутацію, мою втрачену честь буде відновлено.
– А де ти працював?
– У розвідці. Я висококваліфікований шпигун, – відповів Фермін Ромеро де Торрес. – Достатньо сказати, що я був людиною президента Масіа[10] в Гавані.
Я кивнув. Іще один божевільний. У нічній Барселоні їх збирається чимало. Чимало і звичайнісіньких йолопів, як-от я.
– Слухай, мені не подобається твоє забиття. Хтось добряче тебе відлупцював, га?
Я торкнувся рота пальцями – губа досі кровоточила.
– Либонь, через жінку? – спитав він. – Дарма. Жінки в цій країні (а я трохи бачив світу) – лицемірні та ще й фригідні особи. Повір мені. Я пам’ятаю мулатку, яку залишив на Кубі, – жодного порівняння! Жодного. Карибські феміни наближаються до тебе, погойдуючи стегнами, й шепочуть: «Ай, папіто, дай насолоди, дай насолоди». Звісно, що справжній чоловік, у жилах якого буяє кров… гай-гай, та що казати?!
Мені здалося, що Фермін Ромеро де Торрес, чи як його там звали, страшенно скучив за безтурботними розмовами – майже так само, як і за гарячою ванною, тарілкою каші та чистою одежею. Деякий час він розмірковував уголос, а я його слухав, чекаючи, поки вщухне біль у пораненій губі. Слухати було неважко: адже єдине, чого потребував мій співрозмовник, – це періодичних кивків головою на знак уваги до його слів. Жебрак уже збирався був викласти подробиці фантастичного плану викрадення дружини Франко, коли я побачив, що дощ ущухає і хмари, здається, потроху пересуваються на північ.
– Уже пізно, – пробурмотів я, підводячись.
Фермін Ромеро де Торрес із похмурим виглядом кивнув і допоміг мені підвестися, вдаючи, що змітає бруд із моєї промоклої
Франсіско Масіа-і-Льюса (1859–1933) – видатний діяч каталонського національного руху, організатор кількох повстань проти диктатури Прімо де Рівери. У 1931–1933 рр. – очільник автономного уряду Каталонії.