Тінь вітру. Карлос СафонЧитать онлайн книгу.
адже я навчився брехати, й вуста мої досі промовляють останні слова матері – слова, що їх вона сказала на смертному ложі: «Я ніколи не кохала чоловіка, з яким одружилася. Я кохала іншого, який – так мені сказали – загинув на війні. Знайди його та скажи, що мої останні думки були про нього. Він – твій справжній батько».
Я посміхнувся, пригадавши першу ніч гарячкового читання, закрив книжку й збирався був постукати востаннє, але не встигли мої пальці торкнутися дверного кільця, як великі двері відчинилися – достатньо широко, щоб крізь щілину можна було побачити обличчя сторожа, який тримав гасову лампу.
– Доброго вечора, – привітався я. – Ви Ісак, правда?
Сторож дивився на мене не кліпаючи. Світло гасової лампи наче вимальовувало хижі риси його обличчя в бурштинових та червоногарячих відтінках, надаючи йому разючої схожості з маленьким демоном на дверях.
– Ти – молодший Семпере, – пробурмотів він стомлено.
– Вашій пам’яті можна позаздрити.
– А в тебе паршиве відчуття часу. Чи знаєш ти, котра година?
Його пронизливий погляд упіймав книжку під моїм піджаком – і питально звівся на мене. Я витяг книжку й показав йому.
– Каракс, – промовив він. – У місті немає й десятьох людей, які б читали цю книжку.
– Можливо. Але один із цих людей має намір спалити її. І я не можу вигадати кращої схованки.
– Тут цвинтар, а не сейф.
– Маєте рацію. Але саме це потрібно книжці – бути похованою, щоб ніхто не міг знайти її.
Ісак із підозрою подивився вниз, на алею, потому прочинив двері ще на кілька сантиметрів і дав мені знак ковзнути всередину. Темний чудернацький вестибуль пах воском та вогкістю. У пітьмі було чутно уривчастий шум падіння дощових краплин. Ісак дав мені потримати лампу, а сам занурив руку в пальто, щоб витягти зв’язку ключів, якій позаздрив би будь-який тюремник; потому, миттєво знайшовши потрібний ключ, він устромив його в засув, під скляний коробок, повний реле й трибів, схожий на велику музичну скриньку. Ісак крутнув зап’ястком – і механізм клацнув: важелі та шарніри почали ковзати в неймовірному механічному балеті, доки величезні двері не затиснулися колом сталевих клямок, які іншим кінцем входили в кам’яну стіну.
– Навіть Національний банк не міг би мати кращих запорів, – зазначив я, вражений. – Це схоже на прилади з романів Жуля Верна.
– Кафки, – виправив мене Ісак, беручи назад гасову лампу та йдучи всередину будівлі. – Надійде час, коли ти зрозумієш, що на книжковій торгівлі можна заробити щонайбільше на окраєць хліба. І вирішиш, що пора вчитися грабувати банки… або підпалювати їх… Тоді приходь до мене, я навчу тебе кількох фокусів із прогоничами.
Ісак високо ніс лампу, що кидала на стіни тремтливі відблиски червоного світла. Я йшов коридорами, відновлюючи в пам’яті знебарвлені фрески янголів та якихось химерних тінеподібних істот на стінах. Ісак трохи кульгав; його потерте фланелеве пальто нагадувало одіж грабаря. Було