Втікач із Бригідок. Андрій КокотюхаЧитать онлайн книгу.
яку злодії домовилися не перетинати. Тих же, хто порушував, за короткий час ловила поліція, й надати таким притулок означало самому опинитися поза ухваленими неофіційно законами.
Марек Віхура, вищий на голову від більшості оточуючих, через міцну статуру нагадував дбайливо обтесану кам’яну брилу. Це створювало ілюзію, що чоловік випромінював здоров’я, хіба що забагато пив, бо мав лице бурякового кольору. Обидва висновки були хибні. Віхура вже одинадцятий рік не пив нічого міцнішого за світле пиво, а тепер відмовився навіть від нього: війна вимагала дешевого пійла, а зі своїм шлунком комісар не міг собі цього дозволити. Проблеми не обмежувалися періодичними болями в животі – Віхура мав, серед інших болячок, проблеми з судинами. Пані Віхурова до війни обгодовувала чоловіка як і чим могла, і Кошовий дивувався з правдивої сили людського організму. На місці грози львівських злочинців він сам давно б уже загнувся від такого інтенсивного й різноманітного лікування.
За дивним, парадоксальним збігом обставин Віхура почав лікуватися активніше з поверненням рік тому австрійської влади до Львова. В той час пані Віхурова вже впала у відчай, намагаючись тримати чоловіка в тонусі бодай якимись травами, добутими в сільських жінок. А відставний на той час комісар почав дедалі частіше бліднути, що означало, на відміну від червоного кольору лиця, погіршення самопочуття. Врятувала ситуацію Магда, почавши співпрацю з Червоним Хрестом. Тут вона могла цілком легально добувати не всі, але більшість потрібних Віхурі ліків, і незабаром природний буряковий колір повернути вдалося. Вкупі з зануренням у звичну й, ніде правди діти, улюблену роботу комісар почав виглядати краще, оживав на очах, і зараз нічим не відрізнявся від суворого служителя закону, яким Клим побачив його вперше вісім років тому.
– Та мене вже закидали відозвами негайно звільнити героя війни. Жертва наклепу, провокація тощо. Причому знаєте, звідки закидали? З канцелярії президента міста!
– Звичайно. Делегації ж ходять туди. До себе ви їх не пускаєте.
– Кількох уже вигнав. Мали нахабство чатувати біля входу.
– Мабуть, газетярі.
– Та вони. Ось тепер ви. Слово честі, приділяю вам час лише по старій пам’яті та з поваги до минулих заслуг.
– Добре, хоч визнаєте їх.
– Погано, що ви знову полізли не в своє. Це ніколи не закінчувалося для вас позитивно.
– Чому ж. Всякий раз моє втручання в якусь подібну історію допомагало кримінальній поліції і вам особисто знайти чергового вбивцю. А то й організовану групу.
– Мені не хочеться нагадувати про Різника з Городоцької.
– Сьогодні зранку його вже згадували всує. Збрешу, сказавши – звик. Але час минув, не так гостро болить. І потім, я навчений. Вдруге таких помилок не нароблю.
Віхура пожував губами, машинально пошкріб нігтями лівої руки кисть правиці, зловив мимовільний погляд Кошового, буркнув:
– Висипало. Знати б, від чого. Пані Віхурова останній тиждень надто