Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
похмурих дитячих літ.
По-братерськи
Розказував мені недавно дядько Яким таке.
…Бувало часом у війну, а фронт був ще далеко, заходив Яким у гості до брата Павла, що мешкав аж за Прутом. Павло рідко приїжджав, хоч і коней мав, бо:
– У тебе, братчику, і для своїх не стає тої кулеші, ти вже краще в мене посидь. Пий, їж, бо ми – рідні.
І Яким їв та пив. Наїдався, щоб і на завтра вистачило.
А часом починав про політику.
– Б’ють, брате, німоту, – шептав Яким.
Павло мовчав. Затягався димом, похмурий, злий.
– То скоро й тут фронти будуть.
– Га, все може бути.
Курили смердючий сколоздрій.
– А якби так колись треба було дітей або й сам від фронту, то вже певно, що до мене, в гори, – пропонував Яким.
– Аякже…
– Тоді вже в мене будеш гостити.
– Та так…
Та й справді скоро загриміло, пішла понад Прутом фронтова лінія. Тоді-то Павло запряг коней у віз, наладував зерна, муки, та й столи навіть, посадив наверх дітей і поїхав до Якима в гості. Довго гостював. Спав із жінкою на печі, Яким настелив на землі соломи й ночував там зі своїми. Бо одна хатина.
Їв Павло Якимову кулешу, а свою пшеницю приберігав на чорну годину.
А потім фронт посунувся в гори. Тоді Павло забрав своє добро та й попрощався з Якимом.
– Дякувать, брате, хай Бог заплатить. Якби колись що до чого, то я вже тобі по-братерськи…
А в горах довго гуло зловісно. То ближче, то дальше, то знов зовсім близько лизали вечорами заграви небо.
Не спали червневі ночі. Одного дня появились у селі червоноармійці. Сказали вибиратись всім за Прут, подалі від фронту.
Зібрав Яким добро в бесаги,[1] завдав жінці на плечі клунок, дітей – наперед себе, та й за Прут подалися.
Павла не було дома. Мабуть, косив. Посідали в хаті на ослінчику та й ждали господаря.
Прийшов увечері.
– Таке-то, Павле, як видиш… сталося. Німці і мадьяри, чорт би їх побрав, та й ми, як видиш…
– Та виджу. Не повилазило.
Павло сидів за столом похмурий і курив сколоздрій. Якимові дуже хотілося затягнутись, але свого не мав, а просити не смів.
Прийшла братова, добрий вечір сказала і щось сердито поралася коло кухні.
Павлові діти постояли напроти Якимових, штурхнули одне одного, ніби для забави, але забави не виходило. Потихеньку одне за одним залізли на піч куняти.
Павло мовчав.
– То скоро тота вечеря буде? – гримнув потім.
Жінка не відповідала. Яким зі своєю та з дітьми мовчки сиділи на ослінчику.
Яким вирішив хоч що-небудь заговорити.
– То ти косив нині, Павле?
– Та косив.
Бриніли сонні мухи під стелею, на печі блимав каганчик і шаруділи таргани в запічку.
Яким глянув на жінку. Вона не сміла підняти очей, бо було соромно. Сама не знала, за кого: чи за себе з Якимом, чи за неповні добра бесаги, чи за Павла перед невинними дитячими очима, що мовчки зиркали із-за її подолка.
Але
Клунки.