Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
їх любить, він радий живого серця їм вкраяти, але пестити не вміє.
Найстарший, Юрчик, сидить у куточку. До нього сягає слабеньке світло каганця, він потихеньку виймає книжечку із-за пазухи й починає читати.
Шелеснув листок.
Яким оглянувся, але, осліплений полум’ям, не побачив нічого і далі втупив очі у весело палаючий огонь у печі. Юрчик забув, що батько може почути, й почав вимовляти слова півголосом.
Яким підійшов до нього і, побачивши книжку в руках дитини, спитав здивовано:
– Це що?
Юрчик розгублено мовчав.
– Що це, питаю?
– Кни… книжечка…
– Звідки?
– Школярі дали…
– А хто читати навчив?
– Сам… від хлопців…
Колись Яким вихопив би книжку з рук дитини й кинув би в піч, – хай не забиває собі голови пустим, а вчиться ґаздувати. Але тепер… тепер Якимові стиснулося до болю серце, з очей капнули дві сльозинки на голову Юрчика.
– Дитинко моя… – прошепотів він здавленим голосом. Хотів просити пробачення в свого малолітнього сина, але сам не знав, за що той повинен був йому прощати.
– Юрчику… Пішлю тебе скоро до школи…
– Таточку!
Та зараз же вогник радості згас в очах дитини.
– А взимі хто дасть постолів? У чім ходити буду?
– Якось воно буде! – сказав Яким багатозначно, пригадавши слова Миколи.
Яким ще спав, коли прийшла поліція. Юрчик збудив його тривожним шепотом:
– Тату!
– Що таке?
– Поліція…
Яким зблід. Він забув про те, що вчора пив у шинку і що говорив йому Микола. Це все було сном, марною втіхою п’яного, а нині життя показує всю свою жорстокість: сьогодні прийшла поліція, сьогодні мститься Повзонюк, а завтра – тюрма. А діти голі остануться під зиму, голодні, без опіки. Він хотів упасти на коліна й просити пощади або кинутись на поліцая і задушити його, хотів накласти на себе руки, щоб не мучитися.
Але нічого не зробив. Поліцай надів йому на руки ланцюжки, замкнув на них ключиком маленький замочок.
– Язда! – крикнув поліцай.
У дверях Яким стрінувся з Пилипом Повзонюком.
З-під навислих брів єхидно сміялися його очі.
Яким плюнув йому в лице. Поліцай ударив Якима прикладом у спину.
На протилежному березі ріки, біля переправи – якісь два вершники і бричка. Поліцаєві Гартику легко було пізнати уланську форму. Рогатівки зсунулись на потилицю, один втирає піт з чола. Другий кричить, щоб швидше подавали пором.
– Куди панове так спішать? – спитав Гартик, коли пором причалив до берега.
– А пан комендант куди спішить? – молодий улан глянув на арештованого й цинічно засміявся: – Боюсь, що ви поміняєтесь ролями в повітовій тюрмі.
– Не розумію пана…
– В повіті – більшовики!
– Цо пан муві?!
– Як Бога кохам!
Поліцай зблід, у нього затрусилися руки, він не міг витиснути слова з горла.
– Що робити? – прошепотів безпомічно Гартик і благально дивився