Край битого шляху. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
фантазії, поривань, мрій. Романи сучасних письменників вели її по крутих стежках до захопливих пригод. Жуль Верн відкривав перед нею світ, повний чудес, а Конан Дойль чарівною паличкою викликав з невідомого все нових і нових людей – страшних і добрих, цікавих і надзвичайних. А музика… Музика бриніла всюди. Небо, вітер, зелень, хуртовина, тужливе мугикання служниці, таємні дівочі мрії, незрозумілі для неї самої бажання – все це було музикою, що дзвеніла, гомоніла, сміялась, кликала і кликала кудись. Юлі бажалося чогось особливого в житті. Всі враження від зустрічей, знайомств тривали тільки хвилину, далі мусило статись те… Що саме – не знала, але вірила, що воно прийде, прийде так просто, як пробудження після сну, весна після зими, прохолода після спеки.
І враз воно прийшло. Дивувалась і не вірила, що це саме те, чого чекала. Воно таке не подібне до її мрій, грубе, жорстоке, але правдиве, як саме життя, сонце, повітря. Неждано й раптово перед дівчиною відкрилось нове, якого вона не знала, не бачила, хіба тільки колись чула. Від страху, що мусить, уже мусить ступити в цей новий світ, серце завмерло у неї в грудях. Але вона ступила…
– Антосю… – прошепотіла, – Антосю…
Антін пробудився від своїх власних думок, спогадів і побачив перед собою її глибокі темні очі. Щось п’янке, одурманююче, як запах черемхи, наповнило його мозок, груди, він схопив Юлині холодні руки і, не вірячи, що це дійсність, потягнув її до себе.
Вирвалася з його обіймів і, не сказавши й слова, миттю вибігла з садочка, немов утікала від нього, від себе самої. Антін підбіг за нею до хвіртки. Вона зупинилась на веранді, – місяць золотив її волосся, – зупинилась, наче хотіла щось сказати. Але нічого не промовила. Рвучко повернулась і зникла.
У вітальні біля настільної лампи з зеленим абажуром сидів батько. Стомлений, знервований очікуванням, схопився з крісла і крикнув обурено:
– Де ти була? Друга година ночі!
Не знала, що відповісти. Вона ж і не подумала, що так пізно, що тато чекає. Мовчки вислухувала докори.
– Як тобі не соромно? Просидіти ніч?!
Ніч… Це звучало так дріб’язково. Ніч. А що таке одна ніч у житті людини? Сон, нереальні марення, як її дотеперішня фантазія. Таких ночей сотні, тисячі, а ця…
– Татку, ти будь спокійний за мене, – відповіла на пильний погляд батька, що впився підозрою в її сповнені щастям очі. – Будь спокійний, татку.
Аж тепер вона усвідомила, що трапилося сьогодні, їй хотілось кинутися батькові на груди, оповити руками його міцні плечі і щось сказати, крикнути, розплакатись або зайтися сміхом від великої радості й щастя.
Але не зробила цього. Похмурий професор стояв нерухомо посеред кімнати.
І все-таки Юля засміялась. Розвела руки, мовби весь світ хотіла схопити в обійми, закинула назад голову і враз…
Мохнацький зробив гнівний жест, стукнув по столу і знову – кам’яним голосом:
– Щоб це було в останній раз!
Останній раз. Останній раз! Який жорстокий, який жорстокий батько! Як може він