Край битого шляху. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
повідомила.
Не приховуючи задоволення, Владек спитав притишеним голосом, немов ділився таємницею:
– А панна Юля дома?
– Дома. Книжку читає.
– Скажіть, що до неї гість.
Служниця поглядом зміряла Владека з ніг до голови і мовчки повернулася.
Владек чекав і хвилювався. Намагавсь бути спокійним, але по тілу пробігав дрож, перехоплювало віддих. Минула хвилина-друга. Юля не виходила. Владекові одлягло від серця, він навіть радів з цього. Не вийде – не треба. Не велика цяця. Але він ще дасть їй відчути свою зневагу, байдужість. А гарні дівчата цього не люблять, їх це дратує, мучить і, нарешті, доводить до сліз.
Уже обернувся, щоб іти геть, коли ж… Скрипнули двері, і з них вибігла розрум’янена Юля.
– Добрий день… Це ви мене кликали?
Владек знітився від її холодного тону.
– Я… Я до професора прийшов у службовій справі.
– Татко відпочиває.
– А ви, вибачте, що так скажу, е… е… дуже зайняті?
– Читаю.
– Чи не пройдетесь зі мною? Відпочинете, так би мовити, від розумової праці…
– Яка там праця… Але пройтись – чом би й ні?
Владек прояснів.
Він доторкнувся до її ліктя, але Юля відвела руку.
– Не люблю так.
– Невже вам неприємно зі мною, гордовита панно?
– Ви дуже самовпевнені, пане Владек.
– І ваша примха в той вечір мала бути для мене наукою за це?
– Розумійте, як хочете. Де тепер ваш товариш?
– О, ви ним цікавитеся? Але не думаю, щоб це серйозно?
– Але ж я вам сказала: думайте, як хочете. Чому ви не відповідаєте на моє запитання?
Юля розмовляла без сліду усмішки на обличчі, трохи роздратовано. Ставила запитання, не дивлячись на співрозмовника. Це бентежило і злило Владека. «Така шмарката гімназистка розмовляє зі мною, як дочка дідича з фірманом», – думав, але не змінював невимушеного тону.
– Ах, Антін! Я навіть не можу вам сказати, де він тепер. Зник зі Львова, нічого нікому не сказавши.
– Як це – зник? Куди?
– Не знаю, повірте мені. Кілька днів тому я заходив до нього, але, на превеликий жаль, не застав.
– А господиня що сказала? – Юля повернула голову, нетерпляче чекаючи відповіді.
– Слово честі, мене починає забавляти ваш інтерес до нього!
Юля не відповіла. В її темних очах майнула тривога чи то здивування.
– Зник? Як це так – зник?… – знову спитала, тепер сама себе.
Зупинилася.
– Вертаймося. Пройшлися, і досить.
– Може, в нього нещасливе кохання, панно Юлю? – вів далі Владек.
– Не знаю… А чому ви так думаєте?
Владек зітхнув. Але й це пройшло повз увагу Юлі. Зупинилися біля воріт.
– Далі не підете?
– Не хочеться чомусь. Погода нині бачите яка, а я в одній блузочці.
– Мою маринарку до послуг! – шаркнув Владек, знімаючи піджак.
– Ах, які рицарські жести! Не треба. Я піду.
– Завтра