Край битого шляху. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
хто вас виховав.
Коли Костельніцький виголошував політичну тираду, Владек намагався чемно обминути його, щоб зайти до своєї кімнати. Але останні слова дійняли до живого.
– Я нікого не змушую поважати моїх батьків! – спалахнув рум’янцем обурення. – Може, вони самі заслуговують на пошану без нічиєї протекції.
– Ви, бачу, амбітний, – комісар поліції примружив очі, – за це хвалю, тільки… тільки от що. – Він знову заступив Владекові дорогу до кімнати. – Діти часто йдуть і мусять іти іншою дорогою, як їхні батьки, тим більше ви.
– Не розумію пана.
– Польща йде новими шляхами до своєї могутності, а хто не увіллється в це русло, того викинуть і розтопчуть, як хруща.
– Це мене не стосується.
– Це вас стосується, добродію. Я, слава Богу, знаю вас не перший рік. Вас навчили любити ближніх. А це тепер не в моді. Сильний перемагає. А сильні ми – польська нація. І сильні люди з двома руками. А у вас одна рука зайнята і волочить за собою ворога в наш табір. У кращому випадку – ворожа рука тягне вас за собою. Відірвіть свою, поки не зрослась, бо однак треба буде відрубати, хоч би й з кистю.
Владек пильно вдивлявся в очі господаря. Починав розуміти. Ворожість поліцая до Антона збіглася з його власною, тільки що зародженою.
– За що ви ненавидите Антося?
– Не так його, як батька вашого, що вигрів гадюку за пазухою.
– Це, мабуть, ваше безпідставне упередження. Антось – гадюка?
– Ви не переконалися в цьому при зустрічі з ним у залі Коперніка на нелегальному засіданні «Студентської громади?»
Владек здригнувся.
– Вам це відомо?
– Нам усе відомо.
Владек відхилив руку Костельніцького, сперту на одвірок, і зайшов до кімнати.
– Вам лист із дому, – кинув йому навздогін Костельніцький, доторкнувшись пальцями до вусиків.
Владек узяв листа, не дивлячись на господаря.
Писав батько. Просив негайно приїхати – мати захворіла. Владек незадоволено скривився. Їхати додому якраз тепер дуже не хотілося. До того ж це знову батькова вигадка. Мати завжди хворіє, і, напевно, й тепер нема нічого особливого.
Але почав збиратися. Залишив Костельніцькому ключі від кімнати й поїхав на вокзал.
Мати лежала тяжко хвора. Біля неї сиділи лікарі і старий Кузьмінський.
– Що з тобою, мамусю? – нахилився Владек до хворої, яка важко дихала й дивилася в стелю блукаючим поглядом.
– Синочку! – тихо зойкнула Кузьмінська. – Приїхав! Який дорослий став. Як ти там?
– Добре, мамусю. Я асистентом на кафедрі, ти ж знаєш.
– Слухай, Владеку… Якби щось… до чогось… не забувай батька, чуєш?
– Що ти, мамо! – кинувся до неї. – Мамусю!
Батько голосно схлипнув і вийшов з кімнати.
– Нічого, синочку, йди… А як Антось? Передай йому моє благословення. Він добра дитина… Йди, сину. Я, може, засну, йдіть усі від мене.
Старий Кузьмінський ходив сам не свій, тяжко пригнічений горем.