Орлеанська діва. ВольтерЧитать онлайн книгу.
священні мав я за щаблі
До кесарського трону на землі.
Розкоші, втіхи, гордість, любослав’я —
Ось божества, которим слугував я,
А злото християн і їхня кров —
То шлях, яким я до фортуни йшов.
Лукавством і злобою оповитий,
Свого я тестя зважився убити.
Розпутним палом виповнений вщерть,
Залитий кров’ю, лютий та безсилий,
Я жінку й сина засудив на смерть,
Од ревнощів та од жаги сп’янілий.
Тож досить, Грібурдоне, є причин,
Щоб катувався в пеклі Костянтин».
Святий отець дивується дедалі:
У вічнім царстві муки та печалі
Куди лиш глянь – то славний казнодій,
То мудрий доктор, то прелат товстий,
Ченці з Мадрида і чернички з Рима,
Сповідачі вельмож, монархів, дам,
Що перед пеклом рай спізнали там
Із дочками духовними своїми.
Цураючися всіх отих прояв,
У чорно-білім одязі стояв
Монах із шевелюрою, як миска, —
I посміхнувсь лукаво син Франциска:[80]
«Цей бовдур богомільний і тупий6
Одягся, бачу, в якобінський стрій…»
«Гей! – крикнув він. – Скажи, хто ти такий?»
А тінь йому: «Печаль моя велика!
Дитя! Святого бачиш Домініка!»7
На це ім’я, відоме нам з ікон,
Аж поточився бідний Грібурдон
Та й каже, кладучи хреста на себе:
«Ви в цій безодні, ви, обранець неба,
Святий, апостол, Божий посланець,
Надія церкви, вірних душ отець, —
Ви з грішниками, ви з єретиками
Караєтесь! Господня сила з нами!
А де ж вона, небесна благодать?
О люди! Годі молитви читать
Усім святим, як ви до того звикли,
Коли на них диявол гострить ікли!»
На те іспанець чорно-білий знов:
«А, що вже нам до всіх людських розмов!
Нехай вони чи гудять там, чи славлять —
Бігме, тепер однаково мені:
Де нас нема – акафисти нам правлять,
А де ми є – печуть нас на вогні.
Одному храми дорогі будують, —
А він, бідаха, вариться в смолі;
Той від усіх проклятий на землі, —
Аж зирк! Він там, де праведні царствують.
Що ж, бач, до мене, то мене катують
Ці бестії ніяк не без підстав:
Я альбігойцям муки завдавав,
Призводив їх, нещасних, до загину.
Мене печуть, бо пік і я, мій сину».
Та годі! І залізним язиком,
Що без угаву, вічно говорив би,
Я всіх святих, проте, не полічив би,
Диявольським уловлених гачком!
Коли ж ото чортячий набрід милий
Із гостем зазнайомився новим, —
Усі його тісненько обступили
І заволали голосом одним:
«Скажи, скажи, славетний Грібурдоне,
Чому в цей вир, од сліз людських солоний,
Так рано ти, дочасно прилетів?
Що сталося? Як ти життя скінчив?»
«Панове! – францисканець одповів. —
Я розкажу