Орлеанська діва. ВольтерЧитать онлайн книгу.

      От-от мене вояка був би вдарив, —

      Та кинутись намислив я до чарів.

      Своє лице нараз я відмінив,

      Позбавився кошлатих, чорних брів

      І обернувсь на дівчину свіженьку,

      Струнку, хорошу, чисту, молоденьку.

      Як золото, густа вилась коса,

      Грудей іще недіткнутих краса

      Просвічувала крізь тонкий серпанок.

      Усі принади чарівних панянок,

      Всі їх манери я здолав віддать,

      А перш за все – невинності печать,

      Що завжди обіцяє так багато —

      І більше раз у раз, ніж може дати.

      В очах горіла пристрасть потайна,

      Що й мудреця б старого запалила,

      Що серце б дике, кам’яне сп’янила,

      Як келих найміцнішого вина.

      Бастарда в серце влучила вона:

      Меча свого він був підняв на мене

      Од ревності, од лютості шалений —

      I думав я, признаюсь навпростець,

      Що Грібурдонові настав кінець.

      Та глянув рицар – і рука упала.

      Колись Медуза,[83] кажуть, обертала

      Усе на камінь поглядом німим.

      Зробив я інше з ворогом моїм.

      Засліплений дівочою красою,

      Він випустив свою нехибну зброю,

      I зрозуміло б навіть і дитя,

      Яке його проймало почуття.

      До мене щастя, бачиться, схилялось, —

      Але не так ісклалось, як жадалось.

      Погонич мій, що хижо обіймав

      Дебелі стегна войовниці-діви,

      Любов’ю враз до мене запалав,

      Побачивши мій стан легкий, знадливий.

      Ох, друзі! Та чи ж думав я коли,

      Щоб чари ніжні і тонкі могли

      Сподобатись такому мугиряці?

      Із Жанною не докінчивши праці,

      Напризволяще він пустив її.

      Пішли за вітром хитрощі мої!

      Красуня, опинившися на волі,

      Взяла меча, який валявся долі,

      Покинутого грізного меча, —

      I утекти від неї не вдалося:

      Вона мене вхопила за волосся

      І вдарила – ой леле! – з-за плеча.

      Тоді