З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя. Коллектив авторовЧитать онлайн книгу.

      Я є трудний народ, який не знає втоми,

      Постаючи з раба та смертної судоми,

      Засвідчую своє життя перед Творцем,

      Хоч був похований і мертвим, і живцем.

      Я з голоду помер у тридцять третім році,

      І довго плоть моя в могилі на толоці

      Лежала немічна. Я ждав, коли мене

      На суд покличе світ і Бог припом’яне.

      Я знаю: час настав і Бог мене побачив,

      Та суду ще нема, і я ще не віддячив

      За хліб із бур’яну, що рвав нам животи,

      За пекло, що мені придумали кати.

      Я вмер, але мій дух на українськім полі

      Щоднини зводиться, як сонце в ореолі,

      Вбирається в тіла соборів і дітей,

      І правди полум’я несе, як Прометей.

      Моїми діями, мечем мойого слова

      Вщент буде знищена імперії основа —

      Та сила потайна ненависті і зла,

      Що прагнула мене перевернуть в хахла,

      За людяність мою, за честь, за непокору

      Карала муками в огні Голодомору.

      Я є народ. Я встав з невольничого дна

      До праці й творчості, до хліба й до вина,

      Щоб піднімалися з руїн козацькі храми,

      Щоб ми збиралися повік під прапорами,

      Що сяють золотом блакитної яви,

      Дарують миро нам, як Господу волхви.

      Я знаю: чад настав! Кремлівські циркуляри

      Ми прочитаємо, і не уникнуть кари

      Вчорашні й нинішні вовки-більшовики —

      Вселюдський трибунал триватиме віки.

      Мене тепер ніхто не зможе побороти,

      Бо я – земля і дух! Я в світові широти

      Підняв своїх страждань боляще сяяття —

      Жагу державності і волю до життя.

      Мені до смерті буде снитись

      Наш рухівський нічний похід —

      Ми йшли до Кобзаря молитись

      З Політехнічного, а вслід

      За нами рухалися тіні,

      Ішли донощики сумні,

      Бо вже в моторів гуркотінні

      Сурмили рухівські пісні.

      І чули ми крізь мури й сквери,

      Що спів наш, як Дніпро, тече.

      Ішли за нами бетеери,

      Світили фарами в плече.

      Якби шарнули з кулемета,

      Зайшли б ми в кров липку, як ніч,

      Але дійшли б ми до поета

      І до омріяних сторіч…

      Та бетеери не стріляли,

      Злякались,