Темні таємниці. Андрей КокотюхаЧитать онлайн книгу.
займатися. Стривожена мама взялася шукати пропажу сама. Тому й запитує всіх про все.
– Невже в Піщаному справді потрібні аж такі легенди для нашої появи?
Вадим зміряв Ольгу поглядом згори донизу, похитав головою.
– Якби не три трупи, якби не чутки про зникнення в тих краях людей – нічого такого було б не треба. До того ж мусите зрозуміти специфіку. Колись Піщане було маленьким раєм на землі для тих, хто в ньому жив. Зараз – глухий кут, забутий і кинутий напризволяще. Ще й овіяний дурною славою. Скільки б народу там нині не мешкало, усі разом і кожен окремо дивитимуться на вас спідлоба, підозріло. Враховуючи, що там напевне є свої, небажані для розголосу темні таємниці, ми ризикуємо не повернутися звідти живими.
– Навіть так? Хіба не можна залучити поліцію офіційно?
– Ох, Ольго, Ольго. Навіщо тоді ми тут із вами сидимо? Ви ж пробували.
– Не знала всіх обставин. Зараз ви відкрили очі. Просвітили.
– Думаєте, полковник Кушнірук після цього стане на ваш бік? Та тут же всі шукають, на кого б те село перекинути! Нікому не хочеться ламати зуби в тій глушині. На Піщане простіше закривати очі. Власне, тому він і зіскочив із теми. Хіба не згадували при ньому цю назву? – Ольга ствердно кивнула. – От бачте! Тож маємо діяти на власний розсуд. І, нагадаю, без вас, матері зниклої дівчини, мені там буде непросто.
– Хіба я відмовлялася? Від самого початку, здається, вирішили робити все разом.
– Хотів почути зайвий раз, що не здасте назад.
– Ви погано мене знаєте, Вадиме Чотар.
Аби символічно закріпити щойно укладену угоду, вони почаркувалися кухлями.
У пасторальній тиші саду звук вийшов надто лунким.
– Не бийте! Не бийте!
– Ти ще не знаєш, як б’ють, дівчинко.
– Знаю! Не треба більше!
– Тебе тільки шмагають.
– Досить уже! Ну, будь ласка!
– Чому досить? Скажи мені і всім, хто тут є.
– Мені страшно!
– Брешеш, Яно. Аби справді боялася, не робила б такого. Тебе страх зупинив би, дівчинко. Так чому тебе не треба більше карати?
– Я більше не буду!
– Не будеш – що?
– Тікати!
– Ти ж не втекла. Звідси неможливо втекти.
– Я вже знаю це, знаю! Я буду слухатися! Чуєте, я буду дуже слухняною!
– Дуже? Чи дуже-дуже?
– Дуже-дуже-дуже!
– Добре, лишіть її. Вона все зрозуміла й справді більше не робитиме, як хотіла. Так-так, стій. Не ховай очі. Мене не обдуриш, Яно. Бачу, на лиці написано – щось хвилює. Язик свербить щось запитати. Питай, не бійся.
– Я не боюся.
– А ось тільки сказала – страшно.
– Та не плутайте мене! Ой, не треба знову!
– Не хами. Не підвищуй голосу.
– Вибачте.
– Отак. Слухаємо тебе.
– Для чого я тут? Чому ви мене тримаєте?
– Для твого ж блага. Твоє завдання зараз – дихати свіжим повітрям. Тут унікальне повітря. Мікроклімат лікувальний. Дурні