Темні уми. Александра БракенЧитать онлайн книгу.
потрібні якісь серйозні симптоми, щоби солдати знову забрали тебе в ізолятор.
Мартін сопів на задньому сидінні, поки його дихання не вирівнялось у такт із шерхотом гуми по старій дорозі. У мене стиснулось у шлунку, коли я подумала про те, щоби спитати, скільки саме кілометрів ми від’їхали від Термонда, наскільки насправді далеким від нас тепер є минуле.
– Знаю, – мовила я згодом. – Справді, дякую.
Кейт нахилилась до мене і, перш ніж мені спало на думку її спинити, лагідно погладила мене по руці – від плеча вниз. Я відчула, як десь глибоко в голові затріпотіло щось тепле, я впізнала це зігріваюче тремтіння. Перший гарячий спалах з її думок стрімко з’явився і зник, відбившись у моїх очах, немов на фотонегативі. Маленька дівчинка з ясно-білявим волоссям у високому кріслі, рот розплився у беззубій усмішці. Наступна сцена затрималася достатньо довго, аби я збагнула, що бачу пожежу. Всюди – вогонь: він здіймається по стінах, він такий пекучий, неначе сонце. Це спогад? Я вся так тремтіла, що мені довелось зціпити зуби, щоби не виблювати. У спогадах Кейт прослизнули сріблясті двері, до яких прикріплений аркуш паперу із видрукованим чорним «456В». Блискавкою мигнула рука, що тяглась до дверної ручки, – тоненькі худі пальчики Кейт, які, торкнувшись розжареної ручки, вмить сахнулися назад.
Рука стукнула по дереву, потім нога. Образи колихалися, кучерявлячись на краях, коли двері зникли за чорним димом, що просочувався крізь тріщини і шви.
Ті ж таки чорні двері зачинились, і я відскочила назад, висмикнувши руку з-під неї.
Що за дідько? – міркувала я, поки стукіт серця відлунював аж у вухах. Я міцно заплющила очі.
– Нудить досі? – спитала Кейт. – Мені так прикро. Коли змінюватимемо автівку, я обов’язково попрошу щось від шлунка.
Вона, як і решта, нічого не підозрювала.
– А знаєш, – мовила Кейт, помовчавши і відводячи очі від темної дороги, що вела назустріч світанку. – Ти хоробро вчинила, не побоявшись випити таблетки і довіритися мені. Я знала, що ти щось значно більше, ніж просто тиха дівчинка, яку я зустріла в ізоляторі.
Я не хоробра. Якби я була хороброю, то прийняла би те, що мені судилося, і байдуже, який би жах на мене чекав. Я би їла, працювала та спала з рештою Помаранчевих, чи принаймні вийшла б із тіні Жовтих і Червоних.
Ті діти так пишались своїми талантами. Вони хизувались тим, як лякали за кожним рогом наглядачів, як кривдили солдат, підпалюючи бокси та пральні, прориваючись до брами чи зводячи з розуму дорослих, прокручуючи у їхніх же головах картини вбивства цілих родин чи зради дружин.
Не помітити їх було неможливо, як було неможливо відійти чи відвернутись, коли вони проходили повз. Я ховалась, наче остання боягузка, у безликому, нескінченному потоці сірих і зелених, ніколи не привертаючи уваги, навіть разу не подумавши, що я можу чи повинна втекти. Гадаю, вони лише прагнули знайти вихід звідти – і знайти його самотужки. Вони так яскраво палали й так несамовито боролися, щоби звільнитись!
Але ніхто з них не дожив до шістнадцяти.
Є тисяча способів