Лоліта. Владимир НабоковЧитать онлайн книгу.
умовно звичайних, чи просто гарненьких, чи «милих», чи навіть «чарівних» і «привабливих», пересічних, повненьких, безформних, холодношкірих, людських за своєю суттю дівчаток із округлими животиками та кісками, тих, хто може чи не може перетворитися на справжніх красунь (подивіться-но на потворну пампушечку в чорних панчохах та білому капелюшку, яка перетворюється на приголомшливу зірку екрана). Якщо дати звичайному чоловікові групову світлину школярок чи ґьорл-скаутів і попросити вибрати наймиловиднішу, він не обов’язково зупиниться на німфетці. Слід бути митцем і божевільним, сповненим безмежної меланхолії створінням, із бульбашкою гарячої отрути між стегон та надсластолюбним вогнем, який ніколи не згасає в чутливому хребті (ох, як нам доводиться щулитися та чаїтися!), аби одразу помітити за невимовними прикметами – злегка котячими обрисами вилиць, тонкістю та пухнастістю кінцівок та іншими ознаками, перелічити які мені забороняють розпач, сором і сльози ніжності, – маленького смертоносного демона з-поміж усіх дітей: вона стоїть серед них невпізнана та несвідома своєї фантастичної сили.
І на додачу, оскільки ідея часу відіграє в цій справі таку визначну роль, учений повинен без здивування взяти до уваги, що між дівчиною й чоловіком необхідна певна вікова різниця в кілька років (я б сказав, не менше десяти, а зазвичай – тридцять-сорок та аж до дев’яноста в кількох відомих випадках), щоб той міг пізніше піддатися чарам німфетки. Тут ідеться про підлаштування кришталика, особливу відстань, котру внутрішнє око долає з нервовим тремтінням, певний контраст, який мозок осягає, задихнувшись від порочного задоволення. Були ми дітьми обоє тоді25, моя маленька Аннабелла не стала для мене німфеткою; я був їй рівнею, самостійним фавником, мешканцем того ж зачарованого острова часу; однак сьогодні, у вересні 1952-го, коли спливло двадцять дев’ять років, я гадаю, що можу впізнати в ній первісну фатальну плутанину в моєму житті. Ми кохали одне одного передчасним коханням, із тією шаленістю, що часто руйнує дорослі життя. Я був міцним хлопчиною й вижив, однак отрута залишилася в рані, а рана назавжди зосталася роз’ятреною, незабаром я виявив, що подорослішав у лоні цивілізації, котра дозволяє двадцятип’ятирічному чоловікові цікавитися шістнадцятирічною дівчиною, але не дванадцятирічною дівчинкою.
Не дивно, що моє доросле життя в європейський період виявилося жахливо подвійним. Зовні здавалося, що я мав так звані «нормальні» стосунки з численними земними жінками з грудьми-гарбузами чи грушками; а глибоко всередині мене зжирало горнило пекельної печі зосередженої хтивості до кожної зустрічної німфетки, до якої я, як законослухняний боягуз, не наважувався наблизитися. Жіночі самиці, котрими мені дозволяли оволодіти, були лише заспокійливим. Я готовий повірити, що відчуття, отримані під час природного статевого зв’язку, не надто відрізнялися від знайомих нормальним великим чоловікам у спілкуванні зі своїми нормальними великими подругами в рутинному ритмі, що рухає світ. Проблема в тім, що тим джентльменам
Цитата з вірша «Аннабель Лі» Е. А. По. Переклад М. Стріхи.