Чужі сни. Ян ВалетовЧитать онлайн книгу.
разів сто зустрічай, не впізнав би – набір пересічних рис, накритий зверху ріденьким каре мишачого кольору. Вдягнена, щоправда, яскраво, але й це не рятує. На бейджі щось написано: сині літери на жовтому тлі, напевно, назва газети, але якої саме – не розгледіти, та й не важливо.
Важливо всміхатися.
– Вас називають письменником-фантастом, Денисе. І в кожній вашій книзі є фантастичне припущення. Чому саме фантастика для вас – основний жанр?
Голос у неї трохи кращий за зовнішність, але не набагато, хоча вона намагається додати трохи хрипоти для сексуальності, тільки виходить схоже на хронічний ларингіт. Але запитання нормальне, без другого дна. Можливо, вона навіть читала «Факельну ходу». Або «Погані новини на понеділок».
– А чом би й ні? Чим фантастика гірша за історичну драму? Або міський роман? Скажіть, Анна Кареніна існувала в реальності? А яким був Крістобаль Колон, якщо він був? Тарас Бульба, князь Срібний, Захар Беркут, д’Артаньян? Хто вони? Історичні постаті, плід уяви авторів? Ось Сенкевич вигадав Богуна чи описав? Чи і те й те? Увесь світ, який ми пам’ятаємо, вигаданий письменниками! Ми знаємо війну 1812 року за романом Льва Толстого, революцію – за Лавреньовим, Бабелем, Олексієм Толстим. Усе – війни, катаклізми, великі відкриття, наукові звершення – для нас зберегли письменники. Хто зі звичайних людей читатиме хроніку, коли є романи? Повстання Спартака – це Джованьйолі, пекло – це Данте, Південна Америка – це Маркес. Яким залишиться в історії політик, залежить не від нього і навіть не від його справ, а від літописця. Що ми згадуватимемо про подію через 20-30-50 років, залежить від того, що напишуть про неї письменники.
– І журналісти! – не витримав Кротов. – Між іншим…
Денис вирішив репліку не ігнорувати, але потримав паузу, чекаючи, поки закінчать переклад польською.
– У першому наближенні – і журналісти теж. Але стаття живе кілька годин, у кращому разі кілька днів або місяців. Книги більш довговічні, особливо хороші книги. Світ, у якому ви живете нині, придуманий нами – письменниками, вже вибачте за нескромність! Всі ви – якщо мені спаде на думку описати сьогоднішню зустріч – станете плодом моєї уяви, залишаючись при тому звичайними земними людьми! Так, це так… Уявне і реальне – це навіть не Інь і Ян. Це просто те ж саме, і через кілька років після того, як події відбулися, ніхто не знає, що придумано, а що ні. Та що там – через кілька років! Чули приказку: бреше як очевидець?
По залі прокотився легкий смішок.
– Мене вважають фантастом, – вів далі Давидов, посміхаючись, – але я не пишу фантастику. Я пишу про те, що мені цікаво, що мене хвилює. Мені треба зробити книгу такою, щоб ви її запам’ятали, щоб порекомендували прочитати її вашим друзям і близьким. І якщо для цього потрібно фантастичне припущення, то я із задоволенням його зроблю. І воно стане реальністю для тих, хто роман прочитає, полюбить моїх героїв і проживе з ними придуманий мною шматок життя. Це не фантастика, це просто література. У літературі немає високих і низьких жанрів, є хороші письменники, які пишуть цікаві книги,