Чужі сни. Ян ВалетовЧитать онлайн книгу.
реальність, а й…
Гладковолосий пошукав слово і раптово, немов обурюючись, що думку висловлено недостатньо чітко, клацнув сухими довгими пальцями. Клацання це справило на публіку дивний вплив – вулик замовк, люди мимоволі повернулися до промовця.
– …а й, – повторив той, – творцем цієї самої реальності?
– Вибачте? – перепитав Давидов. – У якому розумінні – творцем? Для читачів?
– Ні, ні! Що ви! – заперечив чоловік і знову смикнув шиєю.
Ніякого тугого коміра на ньому не було – вільна водолазка, спортивний піджак.
– Із читачами якраз усе зрозуміло! Я говорю про справжню реальність. Сьогодні на сьогодні. Чи думаєте ви, що ваші книжки, ваші думки, ваші слова змінюють світ, в якому ви живете? Ми всі живемо?
– Ну… – протягнув Давидов, намагаючись зрозуміти, про що саме запитав у нього гладковолосий. – Кожен письменник… Він, звичайно… У довготривалій перспективі кожна більш-менш талановито написана книга впливає на людей, події, а значить, впливає на світ…
– Це надто загально, – сказав чоловік і посміхнувся.
Якщо судити з усмішки (а Давидов в усмішках розбирався – ця була зверхньою), гладковолосий знав відповідь на поставлене запитання.
Дивний тип.
Давидов знизав плечима.
– Радий би відповісти конкретніше, але не можу. Письменник – не деміург. Письменник – точно така ж людина, як усі інші.
Чоловік похитав головою.
– Не зовсім.
– Повірте мені, – сказав Денис, прикладаючи руки до серця. – Точно такий. Із плоті й крові. З такими ж турботами. З такими ж бідами та радощами. Можливо, більш вразливий, самозакоханий, марнославний, заздрісний, але це не корінні відмінності. Усі люди такі більшою чи меншою мірою. Ми так само вболіваємо, так само страждаємо, так само любимо. Більше того, в ті хвилини, коли ми не скрипимо пером або не стукаємо по клавіатурі комп’ютера, ми зовсім нічим не відрізняємося від будь-кого, хто сидить у цьому залі. Писати книги – це просто така робота. Письменник пише літери на папері, видавець ці літери продає – ось і все. Чиста комерція, як модно тепер говорити…
Гладковолосий знову похитав головою. Посмішки на його обличчі вже не було.
– Все значно складніше, Денисе Миколайовичу. Все значно складніше.
Давидов знайшов очима дружину – Карина хмурилась, уважно розглядаючи гостя. Хоч як дивно, всі на стенді прислухалися до слів цього незнайомця з сухим, немов вирізаним зі світлої деревини, обличчям.
Навіть ця сволота Кротов.
Ось він сидить і шкіриться… Чекає, поки все закінчиться, щоб написати кілька колючих, повних сарказму та неприязні фраз у своїй колонці.
Давидов повернувся до гладковолосого, але того вже не було біля стенду – напевно, знайшов собі цікавішого співрозмовника.
– Нумо, – сказав Давидов, чомусь відчуваючи полегшення, немов після небезпеки, яка щойно щасливо минула, – приступимо! За почерк – вибачте заради Бога! Не повірите, я абсолютно відвик писати рукою! Справді, я не кокетую…
Він