Олмейрова примха. Джозеф КонрадЧитать онлайн книгу.
вибуху. Думки місіс Олмейр після таких сцен верталися, звичайно, до спогадів дитинства, і монотонною співомовкою, не завжди складно, вона оповідала про славу султана Сулу, велику його пишноту, силу, могутність та відвагу; про страх, що кригою сковував серця білих, коли вони бачили їхні прудкі піратські прау. І ці муркотливі розказки про дідову могутність перемішувалися з пізнішими її спогадами про великий бій із кораблем «Білого Чорта», а найбільше про життя її в Самарангськім монастирі. Тут вона звичайно уривала нитку оповідання й, витягши маленький мідяний хрест, що завжди носила на шиї, дивилася на нього з забобонним жахом. Цей жах переплутувався з невиразною думкою про якісь чарівні властивості маленької металевої речі та з ще невиразнішим, але жахливим уявленням про злих джинів та про пекельні муки, що, на її думку, саме їй на кару вигадала добра мати-настоятелька, якщо вона втратить оцю маленьку річ.
Отакий був теологічний багаж місіс Олмейр, який вона придбала для тернистого свого життєвого шляху. Правда, вона мала принаймні за що чіплятися, тим часом як Ніна, виросши під протестантським крилом чеснотливої місіс Вінк, не мала навіть маленького шматочка металу, щоб нагадував їй про минуле вчення. І слухаючи повість цієї дикої слави, варварських боїв та бучних бенкетів, історію відважних, хоч, може, кривавих учинків, коли люди раси її матері підносились над оранґ-бленда, дівчина почувала якісь непереможні чари цього. Вона бачила з невиразним подивом, що тоненька керея цивілізованої моральності, якою огорнули її молоду душу ті чеснотливі люди, впала з неї, і вона стояла тремтячи, безпорадна, з самого краю глибокої, незнаної безодні. На велике диво, коли вона була під впливом істоти, що скидалася на відьму й доводилася їй матір’ю, безодня ця не лякала її. Трапивши в культурне оточення, Ніна, здавалося, забула минуле своє життя, до того часу, коли Лінгард вихопив її з рідної оселі. Після того вона набула християнського виховання, освіти і звикла до цивілізованого життя. На нещастя, її вихователі не зрозуміли її вдачі, й виховання скінчилося сценою приниження та вибухом огиди білих людей до мішаної крові. Вона скуштувала всю гіркоту цього й пригадувала виразно, що чеснотлива місіс Вінк гнівалася не так на молодика з банку, як на невинну причину його захоплення. Ніна не мала також сумніву, що найголовніша причина гніву місіс Вінк була та, що цей випадок трапився в білому гнізді, куди саме прилетіли з Європи дві сніжно-білі голубки, її дочки, щоб заховатися під материні крильця, чекаючи там наречених, що судила їм доля, – якихось статечних людей. Навіть думка про гроші, які з такими труднощами збирав Олмейр, акуратно висилаючи їх на утримання Ніни, не спинила місіс Вінк у доброчинній її постанові. Ніну було одіслано, хоч дівчина й сама хотіла їхати, дарма що її лякала трохи зміна в її житті. Тепер вона вже три роки прожила біля річки разом з дикункою-матір’ю та нерішучим, кволим, нещасливим батьком, що блукав із затуманеною головою поміж розставлених на нього пасток. Дівчина жила позбавленим