Олмейрова примха. Джозеф КонрадЧитать онлайн книгу.
до Європи роздобувати гроші на величезне підприємство. «Але незабаром буду назад, – писав він. – Грошей здобути не важко, бо люди не знають, куди їх вкласти, і так і кинуться з ними». Та вийшло воно не так, бо він прислав ще одного листа, в якому писав, що хворий, не знайшов родичів і взагалі мало чого досяг. А після того не було вже жодної звістки від нього. Європа, очевидячки, поглинула Раджу Лаута, і даремно поглядав Олмейр на захід, чи не блисне йому промінь світла у темному мороці його розбитих надій. Минали роки. Зрідка приходили листи від місіс Вінк, пізніше від самої дівчини, й це єдине давало йому сили жити поміж переможної дикості річки. Олмейр жив тепер сам, одмовившись навіть одвідувати тих, що винні були йому гроші, бо певні, що Лакамба захистить їх, вони не хотіли платити. Вірний його суматрієць Алі варив йому рис та каву, бо ні на кого іншого Олмейр не звірявся, а найменш на свою жінку. Марнував час сумно, блукаючи травою, зарослими стежками навколо будинку, заходячи до зруйнованих комор, де кілька прозеленню вкритих мідяних рушниць та кілька порозбиваних скриньок, колись повних манчестерської мануфактури, нагадували йому про минулі добрі часи, коли тут усе клекотіло життям, а в коморах повнісінько було краму. Олмейр згадував, як ходив він берегом річки разом з маленькою дочкою. Тепер човни з селищ, що лежали вище понад річкою, минали маленький зруйнований причал «Лінгард з Т-вом», та повертали в рукав Пантаї й причалювали біля новенької пристані, що належала Абдулі. Вони не любили Абдули, але не наважувалися торгувати з людиною, щаслива зірка якої вже зайшла. Бо якби наважилися, то не було б їм милосердя від арабів та раджі, й вони знали це. Ніхто не дав би їм і жмені рису в скрутні часи, а Олмейр не в силі був чим допомогти їм, сам переживаючи тяжку скруту. У своїй занедбаності та відчаю не раз Олмейр заздрив сусіді китайцеві Джіму Енг, бачачи його розпростертим на купі холодних мат з дерев’яною підпорою під головами та люлькою опію в нечутливих пальцях. Сам Олмейр не шукав забуття в опію, може, тому, що це коштувало занадто дорого, а може, його гордість білої людини повставала проти такого приниження. Хоч найбільше, певно, його спиняла думка про дочку. Він чув тепер частіше про неї з того часу, як Абдула купив пароплав, який рейсував поміж Пантаї і Сінгапуром, що три місяці. Олмейр почував себе ніби ближче до дочки. Він палко бажав побачити її і мріяв про подорож до Сінгапуру та з року в рік одкладав, усе сподіваючись якоїсь щасливої переміни в становищі. Не хотів зустрічатися з дочкою з порожніми руками, не маючи й слова надії на вустах. Не хотів також брати її сюди, в дике це оточення, до якого сам себе приневолив. А також трохи боявся її. Що вона подумає про нього? Він порахував роки. Доросла вже дівчина. Цивілізована дівчина, молода й повна надій. А він почував себе старим, зневіреним і надто скидався на дике навколишнє оточення. Питав себе, яке буде її майбутнє? Не зміг одповісти на питання і не насмілювався побачити її. Але сумував за нею. Так минали роки, а він вагався.
Нарешті