Філософія грошей. Георг ЗиммельЧитать онлайн книгу.
через істину A. Слід допустити лише достатньо довгий ланцюг аргументації C, D, E тощо, так що його повернення до свого вихідного пункту не піддається усвідомленню, на кшталт того, як і величина Землі приховує від безпосереднього погляду свій вигляд кулі і викликає ілюзію, начебто по ній можна було просуватися вперед у прямому напрямку до нескінченного; і той взаємозв’язок, який ми допускаємо в рамцях нашого пізнання світу: від кожної його точки завдяки доказам ми можемо дістатися до будь-якої іншої – здається, роз’яснює це. Якщо ми не хочемо раз і назавжди догматично зупинятися на такій істині, яка за своєю сутністю не вимагала б жодного доказу, то цілком природно вважати цю взаємність само-доведення за основну форму – немов довершено помисленого – пізнання. Пізнання є таким вільно ширяючим процесом, чиї елементи взаємно визначають своє місце, як це роблять матеріальні маси в силу тяжіння; подібно до цього істина тоді є співвідносним поняттям [Verhältnisbegriff]. Те, що наша картина світу в такий спосіб «ширяє в повітрі», впорядковано тільки тому, що це робить сам наш світ. Це в жодному разі не випадковий збіг слів, а вказівка на засадничий взаємозв’язок. Властива нашому духові необхідність пізнавати істину завдяки доказам або переносить її пізнаванність у нескінченне, або перетворює її на коло, оскільки одне положення істинне лише в співвідношенні з іншим, а це інше, зрештою, лише в співвідношенні з тим першим. Тоді ціле пізнання так мало було б «істинним», як і ціле матерії – тяжким; лиш у співвідношенні частин між собою мали б значущість ті властивості, які не можна було б виповісти про ціле без суперечності.
Ця взаємність, в якій внутрішні елементи пізнання забезпечують собі значення істини, як ціле, здається, підтримується подальшою відносністю, що існує між теоретичними і практичними інтересами нашого життя. Ми переконані, що всі уявлення про суще суть функції особливої фізично-психічної організації, які в жодному разі не механічно віддзеркалюють його. Радше, картини світу комахи з її фасетковими очима, орла з його зоровою здатністю, якій притаманна навряд чи уявлювана нами гострота, протея європейського [Grottenolms] з його рудиментарними очима, наших власних очей, а також незліченно інші картини мусять мати цілковито докорінну відмінність, із чого можна зробити безпосередній висновок, що жодна з них не відтворює позапсихічного змісту світу в його самій по собі сущій об’єктивності. Принаймні так негативно схарактеризовані уявлення становлять, однак, припущення, матеріал, директиву для наших практичних вчинків, завдяки яким ми пов’язуємо себе зі світом, як він існує відносно незалежно від нашого суб’єктивно визначеного уявлення: ми очікуємо від нього певних зворотних дій на наші впливи, і він здійснює їх для нас, принаймні загалом, у правильний, тобто корисний нам спосіб, як і здійснює він такі самі дії також для тварин, чия поведінка визначається картинами, що вповні відрізняються від саме цього світу. Втім, це вельми примітний факт: зроблені на підставі уявлень дії, які,