Три товариші. Чорний обеліск. Эрих Мария РемаркЧитать онлайн книгу.
він сьогодні прийшов, заплатив за ті ковбаски та ще й дав мені на чай.
– Це – людина довоєнних часів, матусю! А як у тебе взагалі йдуть справи?
– Кепсько. Учора сім пар віденських і дев’ять сардельок. Знаєш, якби не дівчата, мені б давно вже був капець.
Дівчатами вона називала повій, що допомагали матусі чим могли. Підчепивши клієнта, вони використовували будь-яку нагоду, щоб провести його повз її казан, аби з’їсти по ковбасці – нехай і старенька щось заробить.
– Тепер уже скоро потеплішає, – повела «матуся» далі, – але взимку, коли мокро й холодно, тоді хоч як одягайся, однаково зима дається взнаки.
– Дай-но мені ще одну сардельку, – сказав я, – так мені сьогодні гарно! А як у тебе вдома?
Вона глянула на мене своїми маленькими, безбарвними очима:
– Усе, як і було. Недавно він продав ліжко.
«Матуся» була одружена. Десять років тому її чоловік скочив на ходу в поїзд метро, зірвався, і його переїхало. Довелося ампутувати обидві ноги. Нещастя це якось дивно на нього вплинуло. Ставши калікою, він так соромився жінки, що перестав з нею спати. До того ж у лікарні він призвичаївся до морфію. Морфій швидко виснажував його, потім він зв’язався з гомосексуалістами, і ось чоловік, що п’ятдесят років жив нормально, злигався тепер з розпусними хлопцями, не соромився перед ними, бо ж і вони були чоловічої статі. Для жінок він був каліка, певний, що збуджує в них лише огиду й співчуття, а це було понад його сили. Для чоловіків він був людиною, що потрапила в біду. Щоб діставати грошей на хлопців та на морфій, він забирав у «матусі» все, що міг розшукати, і геть усе спродував. Але «матуся» жаліла його, хоч він і бив її частенько. Зі своїм сином вона щоночі вистоювала коло казана з ковбасами мало не до четвертої години ранку. Удень прала білизну, мила сходи.
Вона давно вже хворіла на виразку шлунка й важила сорок п’ять кілограмів, а проте завжди була привітна. Вважала, що живеться їй не так уже й погано. Часом чоловік, коли йому було геть важко, приходив до неї і плакав. То були для неї найщасливіші години.
– Ти все ще маєш свою гарну роботу? – спитала вона мене.
– Атож. Заробляю тепер добре.
– Дивись, щоб ти її не втратив.
– Старатимусь, матусю…
Я повернувся додому. На майданчику стояла служниця Фріда, наче сам Бог послав мені її.
– Ви симпатична дівчинка, – сказав я, бо мені дуже хотілося зробити щось хороше.
Фріда скривилася, наче сьорбнула оцту.
– Ні, справді, – не вгавав я. – Навіщо нам раз у раз сваритися! Життя, Фрідочко, коротке, сповнене усяких випадковостей і небезпек. У наш час треба жити дружно. Давайте помиримось!
Вона навіть не глянула на мою простягнену руку, промимрила щось про чортових пияків і пішла, грюкнувши дверима.
Я постукав до Джорджі Блока. У шпаринку з-під його дверей пробивалося світло – зубрив!
– Ходімо, Джорджі, жерти, – сказав я йому.
Він подивився на мене. Його бліде обличчя зашарілось.
– Я не голодний.
Він