Три товариші. Чорний обеліск. Эрих Мария РемаркЧитать онлайн книгу.
честь, шановна пані?..
Вона вагалась, але нестерпне бажання – може, пощастить довідатись іще дещо – перемогло. Я відкоркував пляшку черрі-бренді.
Пізно ввечері, коли все стихло, я взяв пальто, ковдру та прокрався коридором до телефону. Ставши навколішки перед столом, де стояв апарат, я накинув собі на голову пальто й ковдру, зняв слухавку правою рукою, а лівою притримував знизу пальто. Тепер я був певний, що мене ніхто не зможе підслухати. Бо в пансіоні пані Залевської було чимало довжелезних вух. Мені пощастило – Патриція Гольман була вдома.
– Давно ви вже повернулися зі своєї таємничої зустрічі?
– Уже з годину.
– Шкода. Якби ж я знав…
Вона засміялася:
– Однаково нічого б не змінилося. Лежу в ліжку, і в мене знову температура. Дуже добре, що повернулася додому рано.
– У вас температура? А чого?
– Та нічого страшного. А ви що робили сьогодні ввечері?
– Розмовляв зі своєю хазяйкою про міжнародне становище. А ви? Владнали свою справу?
– Сподіваюсь, що все буде гаразд.
Мені під моїм накриттям не було вже чим дихати. Щоразу, коли говорила дівчина, я підіймав «завісу» і хапав трохи свіжого повітря, а тоді закривав «кватирку» і говорив сам, щільно притуливши рота до слухавки.
– Серед ваших знайомих є хтось, кого звуть Робертом?
Вона засміялась:
– Здається, немає…
– Шкода. Я залюбки послухав би, як ви вимовляєте це ім’я. А може, ви все ж таки спробуєте?
Вона знову засміялася.
– Ну, хоч би так, жартома… – сказав я. – Приміром таке: «Роберт-осел!»
– Роберт-маля!
– У вас чудова вимова, – сказав я. – А тепер давайте спробуємо з Роббі… Отже, Роббі – це…
– Роббі – це пияк, – стиха вимовив далекий голосок, – а тепер мені треба спати, я прийняла снодійне, і в голові вже гуде.
– Тоді на добраніч… приємних снів!..
Поклавши слухавку, я скинув з себе пальто й ковдру. Випроставшись, я скам’янів. За крок від мене стояв, наче привид, пенсіонер – фінансовий радник, що мешкав у кімнатці поряд із кухнею. Я щось сердито пробурчав собі під ніс.
– Тсс! – прошепотів він, вищирившись.
– Тсс! – відповів я йому, в душі посилаючи його під три чорти.
Він підняв палець:
– Я вас не викажу. Це політика, га?
– Що таке?! – здивувався я.
Він підморгнув мені:
– Не хвилюйтеся! Я сам належу до крайнього правого крила. Таємна політична розмова, адже так?
Я зрозумів і теж вищирився:
– Високополітична!
Він кивнув і прошепотів:
– Хай живе його величність!
– Тричі віват! – відповів я. – А тепер ось що: чи не знаєте ви часом, хто винайшов телефон?
Він здивовано похитав своєю лисою головою.
– І я не знаю, – сказав я. – Але той, хто його винайшов, був хлопець хоч куди!
IX
Неділя.