Каїн і Авель. Джеффри АрчерЧитать онлайн книгу.
способом вирватися з темниці була смерть. Він замислювався: чи не були марними здобуті ним знання, якщо він більше ніколи не вийде на свободу. Флорентина, сестра Владека, а фактично як мати і найближча подруга, вела нескінченну боротьбу за своє життя та життя барона. Іноді охоронці передавали їй відро з піском або соломою, якими посипали брудну підлогу, і сморід на кілька днів ставав не таким нестерпним. Паразити снували навколо в темряві, шукаючи крихти хліба або картоплі, приносячи з собою хвороби та перешкоджаючи сну. Кислий запах людської та тваринної сечі й екскрементів, що розкладалися, подразнював їхні ніздрі, від чого Владека регулярно нудило. Він знову прагнув бути чистим і годинами виглядав із маленької щілини в стіні, згадуючи парові ванни з гарячою водою і грубим ароматизованим милом, яким його мила няня. Усе було недалеко за відстанню, але далеко за часом, коли вони з Леоном вмивалися після дня веселощів, мазали зеленкою свої розбиті коліна й обрізали нігті.
До весни 1918 року лише п’ятнадцять із двадцяти сімох бранців залишалися живими. Барона все ще вважали господарем, а Владека визнали його представником. Хлопець почувався жахливіше навіть за свою любу Флорентину, якій виповнилося двадцять років. Вона вже давно зневірилася у житті. Владек ніколи не дозволяв собі у її присутності відмовлятися від надії, але хоча йому було лише дванадцять років, він також починав впадати у відчай, гадаючи, що немає майбутнього поза цим підземеллям.
Одного вечора на початку осені Флорентина зайшла до Владека у більше приміщення горішнього підземелля:
– Барон тебе кличе.
Владек хутко підвівся, залишивши роздавання їжі довіреному слузі, і пішов зустрітися зі старим. Барон терпів сильний біль, і Владек зі страшною ясністю усвідомив, як сильно хвороба роз’їла цілі ділянки його тіла, залишивши тільки зелену плямисту шкіру, яка тепер укривала кістяк. Барон попросив води, і Флорентина подала йому чашу, повну дощівки, яка стояла на камені по той бік решітки. Коли барон напився, то став балакати повільно і зі значним зусиллям.
– Ти бачив, як люди вмирають так часто, Владеку, що іще один труп не матиме для тебе значення. Зізнаюся, що я більше не боюся покинути цей світ.
– Ні, ні, цього не може бути! – заволав Владек, уперше у своєму житті чіпляючись за старого. – Не кидайте нас, бароне! Я чув від охоронців, що війна вже добігає кінця. Ми невдовзі опинимося на волі.
– Вони кажуть це вже багато місяців, Владеку. У будь-якому разі у мене більше немає бажання жити в тому новому світі, який вони створюють.
Він перевів подих, а хлопець заридав уперше за всі три роки їхнього ув’язнення, відтак барон озвався знову:
– Поклич мого управителя та старшого лакея.
Владек негайно побіг виконувати вказівку, не знаючи, навіщо вони знадобилися.
Двійко слуг розбудили, вони прийшли і мовчки зупинилися перед бароном, чекаючи, що той їм скаже. Вони все ще носили лівреї, але на них уже не було жодних ознак того, чим колись