Каїн і Авель. Джеффри АрчерЧитать онлайн книгу.
кладовищі. Коли тіло опускали в неглибоку могилу, вириту Владеком голими руками, потерта шовкова сорочка барона розхристалася. Владек поглянув на груди покійного. У того був лише один сосок.
Одного ясного сухого дня, пізно восени 1918 року, в’язні почули гарматну канонаду і відгомін короткої стрілянини. Владек був упевнений, що це прийшла польська армія, щоби врятувати їх, і що тепер він зможе претендувати на свою спадщину. Коли ж німецькі охоронці покинули свою варту біля входу в підземелля, решта в’язнів залишилася в тиші нижнього ярусу. А Владек стояв сам-один у дверях, обертаючи срібну смужку навколо зап’ястя й очікуючи, що їхні визволителі його випустять, аби він міг заявити, що з ним повелися несправедливо.
Урешті-решт з’явилися чоловіки, котрі перемогли ворога. Вони розмовляли з Владеком брутальною слов’янською говіркою, яку він вивчив у дні свого навчання, щоб зненавидіти її навіть більше за німецьку. Нові завойовники, здається, навіть не здогадувалися, що цей дванадцятирічний хлопчик був господарем землі, на якій вони розмістилися. Вони не балакали його мовою. Їхні накази були зрозумілі, й вони не залишали сумнівів: убивати всіх, хто не згоден із Брест-Литовською угодою, яка віддавала цей польський край росіянам, а решту відправити в табори до Сибіру. Німці відступили, лише символічно боронячись за нову лінію фронту, а Владек та його супутники чекали, нічого не знаючи про свою майбутню долю.
Після іще двох ночей у підземеллі Владек схилявся до думки, що вони залишаться у підземеллях до кінця своїх днів. Нові охоронці з ним не спілкувалися, і хлопець уже було вирішив, що німецьке чистилище просто замінилося російським пеклом.
На третій день російські солдати вдерлися до підземелля і витягли на траву перед замком чотирнадцять виснажених брудних тіл. Двоє слуг попадали в яскравому сяйві полуденного сонця. Владек намагався захистити очі. Усі мовчали і чекали, що тепер робитимуть інтервенти. Буде це куля чи воля?
Охоронці наказали їм роздягнутися і спуститися до річки, щоб помитися. Владек сховав срібний браслет у своєму одязі перед тим, як спуститися до води, а його коліна тремтіли іще задовго до того, як він досяг річки. Хлопець стрибнув, задихаючись від несподівано студеної води, хоч його тіло і втішилося новим відчуттям. Решта ув’язнених приєдналися до свого нового господаря, намагаючись відмити три роки бруду й убогості.
Поки Владек мився, він помітив, що солдати реготали та вказували на Флорентину. Ніхто з інших жінок, здавалося, не викликав у них такого зацікавлення. Один із росіян, високий, як дуб, схопив Флорентину за руку, коли та пройшла повз нього стежкою на берег. Він кинув її на землю і хутко скинув штани. Владек із недовірою витріщився на набряклий прутень чоловіка. Він вискочив із води і побіг до солдата, котрий притиснув Флорентину до землі. Владек врізався головою в живіт вояка і став гамселити його п’ястуками. Сторопілий чолов’яга відпустив Флорентину, аж тут інший солдат ухопив Владека, штовхнув його на землю і міцно влупив коліном посеред спини. Гармидер привернув увагу інших вояків, і вони підбігли, щоб поспостерігати за подіями. Той, хто скрутив