Лише час підкаже. Джеффри АрчерЧитать онлайн книгу.

      Незважаючи на те, що Стен протверезів до того, як прийшов на кухню наступного ранку, під час сніданку він не сказав ані слова. Коли я ще раз запитала в нього, де Артур, він заявив, що не бачив його, оскільки вони напередодні розійшлися в різні боки. Неважко було визначити, коли Стен бреше, бо він у таких випадках не дивився в очі. Я вже хотіла було сильніше натиснути на нього, коли почула гучний грюкіт у вхідні двері. Моя перша думка була, що це, мабуть, Артур повернувся, тому кинулася відчиняти.

      Коли ж розчахнула двері, досередини увірвалися двоє поліціянтів, кинулися на кухню, схопили Стена, вдягнули на нього кайданки й повідомили, що це арешт за крадіжку зі зламом. Тепер я знала, звідки з’явилася пачка банкнот.

      – Я нічого не крав! – заперечив Стен. – Ці гроші мені дав пан Беррінґтон.

      – Гарна казочка, Тенкоку, – глузував перший правоохоронець.

      – Але ж це щира правда, офіцере, – божився брат, коли його тягли до в’язниці.

      Цього разу я знала, що Стен не бреше.

      Я залишила Гаррі з мамою і побігла до доків, щоб дізнатися, чи прибув Артур на ранкову зміну і чи зможе пояснити мені, чому Стена запроторили до буцегарні. Я намагалася не думати про ймовірність і його арешту.

      Чоловік біля воріт сказав мені, що цього ранку Артура не бачив. Але після того як перевірив графік, то й сам здивувався, що Артур не відзначився напередодні ввечері. Усе, що він міг сказати, було:

      – Не звинувачуйте мене. Я тоді не чергував на воротах.

      Лише пізніше я замислилася, чому він заговорив про звинувачення.

      Я пішла до верфі й розпитала декого з товаришів Артура, але всі вони трималися однієї лінії: не бачили його, відколи попрощалися минулого вечора. І швидко відходили від мене. Я вирішила їхати у відділок, аби пересвідчитися, чи й Артура не заарештували також, коли побачила стариганя, який чвалав повз мене з похиленою головою.

      Я кинулася за ним, очікуючи, що хоч він скаже мені щось або відмовиться, заявивши, що не знає, про що я торочу. Але коли я підійшла, дідуган зупинився, зняв шапку і привітався:

      – Доброго ранку.

      Я була здивована його вихованими манерами, що додало мені впевненості запитати, чи не бачив він Артура цього ранку.

      – Ні, – відповів він. – Востаннє я бачив його учора, коли він працював у вечірній зміні з вашим братом. Можливо, буде краще запитати його.

      – Не можу, – зітхнула я. – Його заарештували і кинули за ґрати.

      – І в чому його звинувачують? – вельми здивувався Коломазь.

      – Не знаю, – визнала я.

      Старий Джек похитав головою.

      – Нічим не можу вам допомогти, пані Кліфтон, – сказав він. – Але є принаймні дві людини, які знають всю історію цілком.

      Він кивнув у бік великої будівлі з червоної цегли, яку Артур завжди називав Управлінням.

      Я сіпнулася, коли побачила поліціянта, який виходив із вхідних дверей цієї будівлі, а коли озирнулася, Старий Джек уже зник.

      Я подумала, чи не зайти й мені в Управління,