Добрий ангел смерті. Андрей КурковЧитать онлайн книгу.
їй із неба багатства, можуть призвести до божевілля і до дивних і трагічних поворотів долі, здатної завести її в далекі від її Батьківщини (жінки) краю».
Далі був опис маршрутів, якими ходив по Україні Григорій Сковорода. Але вже на наступній сторінці Гершович повертався до трагічної долі Шевченка. І тут-то я відразу помітив схожість роздумів, щодо вже прочитаного мною доносу ротмістра Палєєва.
«Місце (біля колодязя), обране Т. Г. Шевченком для закопування невідомого предмета, говорить про його явне бажання або самому повернутися туди, щоб витягти заховане, або ж щоб хтось міг за його описом це місце легко відшукати. Місце це, мабуть, іще існує, оскільки від моря воно як мінімум за два кілометри. Що стосується самого захованого в піску предмета, то, скоріше за все, це рукопис або записник – і те й інше добре і довго зберігаються в піску в умовах жаркого клімату. Можливо, в цьому записнику він висловив ті свої думки та почуття, які його сучасники сприйняти ще не могли. Так що навряд чи їх було висловлено у віршованій (більш доступній людям того часу) формі».
Прочитавши цю сторінку, я згадав нещодавнє повідомлення про те, як на аукціоні в Нью-Йорку виставляли рукопис теорії відносності Ейнштейна – за нього просили чотири мільйони доларів, а покупець давав тільки три.
«Цікаво, – подумав я, – а скільки б запропонували за невідомий рукопис Шевченка на аукціоні де-небудь у Канаді? Там же живуть найбагатші й найсентиментальніші українці, а саме один із таких і міг би зі слізьми розчулення на очах викласти кілька мільйонів нехай хоч канадських, але доларів».
Усміхнувшись грі власної уяви, що намалювала зворушливу сценку з життя канадської діаспори, я раптом замислився про те, що з радянських часів у свідомості поколінь відбувалася заміна понять «скарб» і «надбання». І хоч усі в підлітковому віці читали романи Стівенсона, але одночасно з ними читали і твори радянських класиків, у яких хлопчаки – шукачі скарбів – раптом виявляли в закопаній у землі бляшанці замість золота і діамантів чийсь партквиток і орден Вітчизняної війни. І тут же вставали по-піонерськи струнко та віддавали салют полеглим за справедливе діло. Ось, напевно, звідки ноги ростуть у роздумів того ж покійного Гершовича. Ось звідки тяга до пошуку нематеріальних цінностей, символічних скарбів, духовного надбання. А що, коли там, у пісках, лежить досі простий золотий червонець, а то і два? А що, коли сховав він їх там, щоб не відібрав їх у нього який-небудь п’яний офіцер, доведений життям на околиці імперії до свинства і втрати всякого морального вигляду? Га? І тоді всі ці письмові роздуми Гершовича виявляться просто засобом гри в хованки з тією реальністю, в якій він жив. Такої самої гри, як гра з книжками-матрьошками, яку придумав чи то він, чи то Львович, чи то Клим.
«Гаразд, – подумав я. – Все це цікаво, але як казав мій знайомий алкоголік, сусід по старій квартирі: «Життю можна радіти, але не можна забувати здавати пляшки!» Так що помаленьку дочитаю я цього рукописа і, можливо, навіть збагачуся духовно, але треба і на молочну ковбасу