Вода з каменю. Саксаул у пісках. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.

      «І це був Мирон Штола?» – нетерпляче перебив Маркіяна Михайло Базилевич, оглядаючись; у кімнаті не було нікого, хлопці сиділи на ліжках один навпроти одного, Маркіян упівголоса розповідав.

      Він стояв надто впевнений у своїй силі, так не міг поводитися опришко, який мав за собою тільки полохливі далекі недеї30 і мовчазних бідарів, які хіба що свічку явно ставили в церкві перед угодником за здоров’я або ж за душу опришка – хто там знає, за кого бідний свічку ставить, а на людях навіть не згадували і тричі до перших півнів відрікалися від опришків, бо страх великий мали – стоїть он в Устєріках мандаторня Грдлічки, а під нею дванадцять пивниць-катуш, де придумано для людей таке пекло, до якого не міг би домислитися найкращий богомаз, що для притворів і бабинців малює Страшні суди.

      Так не міг поводитися опришко, за цим чоловіком мусила стояти влада, може, навіть мандатор Грдлічка; віком чоловік був десь під сорок, обличчя мав пооране ритвинами і від вітрів синювате, очі важкі, але в цю мить допитливі і жваві – він з цікавістю і зверхньою лукавинкою дивився на двох паничів, що йшли дорогою, стомлені червневою спекою, з вузликами за спинами.

      Маркіян та Іван мовчки зійшли на край дороги, на сам краєчок, вже й боком терлися об високий берег, а чоловік і гадки не мав їх пропускати, він ступив убік широким кроком і так стояв – дивився упритул на хлопців, спершись на бартку всією вагою тіла.

      – Хто єсьте? – запитав чоловік.

      – Ми академіки, – відказав Маркіян і глипнув на Івана: той зблід, стояв з опущеними руками, стривожений.

      Чоловік голосно реготнув, аж луна вдарилась об скелю, та миттю згасла посмішка на борознуватому обличчі, воно спонурилось, чоловік пронизав темним поглядом хлопців і спитав:

      – Чого ж ви сюди приплелись? Науку свою несете?

      – Ні, самі вчимося, – спалахнув рум’янець на обличчі Маркіяна, а в Івана затремтіли губи.

      – Вчитесь? – Чоловік розігнувся, опустив ліву руку з гарапником. – Чого ж ви вчитесь тут, у горах: палити, рубати, красти, а ци опришкувати?

      – Ми пісень вчимося, – сказав, продираючи сухий хрип, Іван.

      Чоловік знову коротко реготнув і змовк.

      – А куди справилися? – спитав.

      – До Вижниці.

      – А-а, то інша справа. Ідіть, ідіть, туди ниньки багато з’їжджається всіляких, щоб на завтра встигнути. Там бу-у-уде на що дивитися, і таких пісень наслухаєтеся, що мой-мой!

      Він відступився, а коли хлопці квапно проходили мимо нього, притримав цупкою рукою Маркіяна, що був крайній, і мовив:

      – Лиш не пробуйте тутешнього хлопа дурного вчити, йому нині, опріч гарапника, нічого більше не треба. Ви зрозуміли мене? Це я вам сказав – Юріштан!

      «А хто такий Юріштан?» – запитав Базилевич, ближче присуваючись до Маркіяна. «Я розкажу тобі… А тоді ми підтюпцем пішли, майже побігли, бо про Юріштана встигли вже всілякого наслухатися, а коли сховалися за поворотом, я сказав Іванові: «Скоро і в нас будуть свої Шафарики, Коллари, Міцкевичі і