Борислав смiється. Іван ФранкоЧитать онлайн книгу.
дрижачи весь з несподiваного зрушення, пiшов до мiста.
– Боже, тота жiнка справдi здурiла! – воркотiв вiн. – I вона мала бути свекрухою моєї Фаннi? Таже вона, гадина сороката, заїла б її за один день! Щастя моє, що так сталося, що того… їх сина десь вирвало! Тьфу, не хочу мати з ними нiякого дiла!..
Так Леон воркотiв i спльовував дорогою. Йому аж тепер стало розумно, чому прочi багачi уникають Германа, нерадо бувають в його домi i, крiм торгових та грошових, не мають з ним нiяких зносин. Але все-таки прикро було Леоновi, що так сталося: жаль йому було тих блискучих надiй i планiв, котрими недавно й сам – упивався. Та тiльки ж голова його плiдна була на такi плани, а коли розпався один, вiн не довго жалував за ним, але швидко хапався другого. I тепер вiн живо покинув недавнi мрiї i старався вжитися в тоту думку, що «працювати» йому надалi не у спiлцi з Германом, але самому, без Германа або й против Германа. «Против! А! – думав вiн. – До того, певно, незадовго всилує мя й сам Герман, буде тепер старався ще бiльше шкодити менi».
Леон i сам не знав, для чого се видалось йому конечним, щоб Герман тепер мусив ворогувати з ним. iн i сам перед собою не був би одверто признався до того, що перекидав на Германа свою думку, що в серцi його закипає якась дика неприязнь до Германа за образу, дiзнану в його домi, за обалення його блискучих планiв. Леон i сам собi не признавався, що се вiн iменно рад би був тепер шкодити Германовi, показати йому свою силу, «навчити його розуму». Вiн не входив в причини, але вдумувався тiльки в саму боротьбу, старався наперед представити собi її тисячнi случайностi, пiдходи, невдачi, щоб завчасу против них забезпечитися, щоб Германовi впоперек дороги навести як мож бiльше завад i некорисних обставин. I в мiру того як хiд його ставався повiльнiший, вiн чимраз глибше затоплювався в свої думки, чимраз тяжчi невдачi i страти наводив на Германа, упокорював того товстенького, спокiйного, мов муром обведеного, багача, наводив на нього тривогу, аж вкiнцi – перед самим входом до дому – обалив його зовсiм i враз з його скаженою жiнкою вигнав з послiднього закутка – з дому на Бориславськiм трактi.
– А, так вам треба! – шепнув вiн, немов радуючись їх розпуцi, – Аби-сь знала, чарiвнице, як менi видряпувати очi!
В той самий час, коли Леон, затоплений в своїх мрiях, радувався з цiлковитого упадку дому Гольдкремерiв i забирався до обраховування користей, якi спадуть на нього з тої великої побiди, Герман сам в каретi вихром iмчав улицями Дрогобича на Стрийський тракт. Вiн був iще зовсiм блiдий лицем, хвиля вiд хвилi почував якийсь холод за спиною i легку дрож в тiлi, а в головi його думки мутились, i перевертались, мов вода на млиновiм колесi. Нещастя впало на нього так несподiвано, та й ще нещастя таке дивне та непрослiдиме, що вiн вкiнцi порiшив – не думати нiчогiсiнько i ждати терпеливо, що з того усього вийде. Вiн постановив собi пробути кiлька днiв у Львовi i ужити всiх можливих способiв, щоби винайти сина i вияснити всю справу, чому i куди вiв пропав. За кiлька днiв вiн мусив їхати до Вiдня, куди його один торговий приятель телеграмою зазвав для залагодження важного дiла, тикаючого нафтового промислу в Бориславi. Коли б, отже, в тих кiлькох диях не удалось йому у Львовi добитися свого, то вiн рiшив лишити