Борислав смiється. Іван ФранкоЧитать онлайн книгу.
нещастям зовсiм був позабув.
– А, коханий сусiдо, – сказав вiн, зближаючись до Леона, – даруйте, але нещастя…
– Боже, що з вами сталося? – скрикнув Леон. – Ви блiдi як полотно, дрожите, ваша жiнка плаче, що се таке?
– Ех, i не питайте, – сказав стиха Герман, – нещастя, мов грiм з ясного неба, спало на наш дiм, i то так несподiвано, що я ще й досi не знаю, чи то все менi сниться, чи дiйсна правда.
– Але кажiть же, боже мiй, – i нема нiякої ради?
– Яка на те рада! Хто воскресить мертвого!.. Пропало, пропало моє щастя, моя надiя!
– Мертвого?
– Отак! Мiй син, мiй Готлiб, не жиє вже!
– Готлiб! Що ви кажете? Чи се може бути?
– Пише зi Львова його принципал, що пропав десь. Кiлька днiв не мож було вiдшукати й найменшого слiду, аж вкiнцi полiцiя найшла його одiж в корчах на Пелчинськiй горi.
– А тiло?
– Нi, тiла не найдено.
– Ах, то, може, ще вiн жиє!
– Тяжко, коханий сусiдо! Я й сам так думав зразу. Але далi, розваживши його характер i все… все… я стратив надiю! Нi, не бачити вже менi йоте, не бачити!..
Аж тепер, коли Герман улегшив своє серце тим оповiданням, з його очей потекли сльози. Вiн хоть i знав, що син його був зiпсутий i напiвбезумний, все-таки знав також, що се його єдиний син, нащадник його маєтку. А ще саме нинiшнього дня Леон вколисав був його серце такими солодкими надiями. Вiн починав уже думати, що хоть i сам Готлiб не поправиться, то, може, гарна, розумна жiнка, Фаннi, зумiє бодай здержувати його примхи, взвичаїти його поволi до спокiйного, розумного життя. А тепер нараз усе пирсло, мов булька на водi. Послiднi ниточки любовi вiтцiвської i сильнi нитi самолюбства в його серцi заболiли нараз – i вiн заплакав. Леон кинувся потiшати його:
– Ах, коханий сусiдо, не плачте! – говорив вiн. – Я знаю напевно, що ваш Готлiб живий, що ще будете мати з нього потiху. Лиш не дайтеся пiдточувати тузi. Твердостi, вiдваги! Нам, людям сильним, капiталiстам, стоячим напередi свого часу, треба все бути твердими i незрушимими!
Герман хитав головою на тоту бесiду.
–: Що менi з того? – вiдказав вiн сумно. – Пощо менi тепер сили, капiталу, коли нема кому ним користуватися. А я – застарий уже!..
– Нi, не тратьте надiї, не тратьте надiї! – вговорював Леон, – Лиш швидко їдьте до Львова, – я вам ручу, що вам удасться його вiдшукати.
– О, коб-то бог дав, коб-то бог дав! – скрикнув Герман. – Правда ваша, поїду, мушу вiднайти його, живого чи вмерлого!
– Нi, не вмерлого, а живого, – пiдхопив Леон. – I вже не лишайте його там, у того якогось купця, а привезiть сюда, всiм нам на втiху, на радiсть! Так, коханий сусiдо, так!..
В тiй хвилi створилися дверi зо спальнi i до покою ввiйшла Рифка, ще заплакана i вся червона, мов грань, її товсте, широке лице спалахнуло гнiвом, коли побачила Леона. I Леон собi ж почувся якось не в своїй тарiлцi, коли побачив Германиху, високу, товсту i грiзну, як жива кара божа. Але, криючи своє замiшання, вiн в пересаднiй чемностi пiдбiг до неї, вклонився, протягнув лице для вираження смутку i вже отворив уста, щоб заговорити, коли Германиха, згiрдно оглянувши його вiд стiп до голови, коротко,