Борислав смiється. Іван ФранкоЧитать онлайн книгу.
де зроблено для них мiсце тут же, близ ^величезної камiнної брили.
Дами тi – були то по бiльшiй частi старi i поганi жидiвки, котрi недостачу молодостi i красоти старались покрити пишним i виставним багатством. Шовки, атласи, блискуче камiння i золото так i сяло на них. Вони щохвилi осторожно обзирали свої сукнi, щоб не сплямити дотиком о цеглу, камiння або не менше брудних робiтникiв. Одна тiльки Фаннi, донька Гаммершляга, визначувалась з-помiж дам iменно тим, чого їм неставало – молодiстю i красотою, i виглядала мiж ними, мов розцвiтаюча пiвонiя мiж вiдцвiвшими будяками. Круг неї тож i громадились молодшi з товариства, i швидко там зiйшлася купка, в котрiй пiшла оживлена, голосна бесiда, мiж тим коли прочi дами, по перших звичайних викриках подиву, по перших бiльше-менше пискливих та вивчених жиченнях властивцевi всякого щастя, сталися досить тяжкi на слова i почали розглядатися довкола, немов дожидаючи якоїсь комедiї. Тим ожиданиям швидко заразилися й другi. Веселпй гомiн умовк. Бачилось, що разом з дамами налетiв на товариство дух нуди i якоїсь силуваної здержаностi, котра нiкому нi на що не здалася.
I Гаммершляг якось немов збився з пантелику. Вiн мов забув, що перед хвилею почав був говорити бесiду, i снувався то сюди, то туди, зачинав то з одним, то з другим розмову о речах постороннiх, але все то якось не клеїлося. Нараз побачився супроти Германа, що стояв мовчки, опертий о стос дерева, i озирав цiлий плац, немов забирався його торгувати.
– А що ж вашої панi нема, дорогий сусiдо? – вказав Леон, усмiхаючись.
– Даруйте, – вiдповiв Герман, – вона, певно, щось нездорова.
– Ах, дуже менi жаль! А я надiявся…
– Але що, – вiдказав задобрюючи Герман, – хiба ж то вона така велика особа! Обiйдеся про ню!
– Нi, коханий сусiдої Прошу так не казати, що невелика особа… Як же так?.. От моя Фаннi, бiдна дитина, – як вона була б щасливою, якби мала таку матiр!..
Неправда тих слiв аж била з лиця i очей Леоновi, але уста, послушнi наказовi волi, говорили, а розум силяв їх докупи, як того вимагав iнтерес.
Але ось вiд Лану, де на сходi видно було височезну побiлену божницю, почувся великий крик i гамiр. Всi гостi i робiтники звернули очi в той бiк. По хвилi показалася на улицi мов чорна гоготяча хмара, – се був кагал жидiвський з рабином всерединi, котрий мав звершити обряд посвячення пiдвалин нового дому.
Швидко цiлий плац був залитий жидами, котрi, своїм звичаєм, говорили всумiш, голосно i борзо, снували, мов мурашки в розваленiй купинi, оглядали все i немов таксували все очима, а вiдтак зiтхали та похитували головами, немовби разом i дивувалися багатству Леона, i жалували, що багатство тото в його, а не в їх руках. Немногi панки-християни, що теж були в тiй купi, нараз помовкли i повiдсувалися набiк, чуючися не в своїй тарiлцi. Околичний дiдич хмурився i закусував губи зо злостi, видячись в тiм жидiвськiм натовпi, котрий анi крихiтки не зважав на нього. Вiн, певно, в душi кляв сердечно свого «щирого приятеля Леона», але прецiнь не втiк, а достояв до кiнця обряду, по котрiм мала наступити перекуска.
Загальний гамiр на плацу не тiльки не вгавав, але ще й побiльшився. Щиголь, перепуджений наглим напливом