Борислав смiється. Іван ФранкоЧитать онлайн книгу.
сейчас же почав перешiптуватися з другим школьником, котрий, очевидно, питав його, кiлько дав Леон.
А тим часом пан будовничий прийнявся вже до свого дiла i почав комендерувати робiтниками.
– Ану, до дрюкiв! – кричав. – Бенедьо, тумане вiсiмнадцятий, де твiй дрюк?..
Гармидер на плацу ще побiльшився. Рабина вiдвели набiк, жиди розступилися, щоб дати мiсце робiтникам, котрi мали зрушити з мiсця величезну пiдвалину i впустити її на приналежне мiсце в викопаний глибокий рiв. Дами цiкаво тислися наперед i сопiли серед натовпу; вони були дуже цiкавi побачити, як то буде сунутися тота величезна каменюка. Тiльки щиголь цвiрiнькав весело в клiтцi, та сонце широким, неприглядним лицем всмiхалося згори, з-посеред темно-синього безхмарного неба.
Всi прикази будовничого сповнено швидко. Пiвперек невеличкої дорiжки, куди треба було просунути камiнь, покладено чотири вали, так само загрубi, як тi, на котрих вiн тепер спочивав. Такi ж самi два вали положено пiвперек ями, в котру треба було камiнь спустити. Робiтники окружили його з дрюками в руках, мов ладились буками всилувати його до руху i зламати його камiнну упертiсть. Деякi жартували i смiялися, називаючи пiдвалину сiрою коровою, котру так багато люда отеє заганяє до стайнi.
– А поступися, маленька! – гейкнув один, поштуркуючи камiнь рукою. Але ось роздалася коменда будовничого, i все утихло. На цiлiм многолюднiм плацу чути було тiльки сапання людей та цвiрк щигля в клiтцi.
– Ану, рушайте! Раз, два, три! – крикнув будовничий. Десять дрюкiв, мов десять величезних пальцiв, пiдхопило камiнь з обох бокiв, i вiн звiльна покотився по валах, важко хрустячи ними о пiдсипаний шутер.
– Гурра! Гей! А скобочи-но го, най ся рушає! – закричали весело робiтники.
– Далi! – кричав серед тих голосiв будовничий. Робiтники знов натужилися. Знов захрустiв шутер, заскрипiли вали пiд тягарем, i камiнь, мов величезна черепаха, повз iзвiльна наперед. На лицях присутнiх гостей виднiлася радiсть, дами всмiхалися, а Леон шептав до котрогось свого «сусiда»:
– I що то! Говорiть, що хочете, все-таки чоловiк – пан природи! Нема такої сили, котрої б вiн не перемiг. Ось скала, тягар, а й тота рушається по його приказу.
– А особливо прошу зауважити, – додав «сусiд», – що за сила в товариствi людей! Злученими силами чуда докопуються! Хiба ж сам-один чоловiк потрафив би щось подiбного?..
– Так, так, злученими силами, се велике слово! – вiдповiв Леон.
– Гурра враз! Ану! – кричали радiсно робiтники. Камiнь уже був над ямою, спочивав на двох поперечних лiгарях, котрi по обох берегах ями своїми кiнцями глибоко вгризлися в землю пiд його вагою. Але тепер дiло було найтруднiше – спустити камiнь вiдповiдно вдолину.
– Ану, хлопцi, живо до дрюкiв! – комендерував будовничий. Робiтники розскочилися в один миг на оба боки рову i пiдсадили п'ять пар пiдойм пiд камiнь.
– Попiд ребра го! Так, щоби му аж серце пiдскакувало, – жартували робiтники.
– А тепер пiдносiть догори! А як скоро лiгарi вiдверженi набiк, то як скажу: «Ну» – всi разом вихапуйте дрюки i враз вiд ями! Розумiєте?
– Розумiємо!
– Але