Борислав смiється. Іван ФранкоЧитать онлайн книгу.
мене?
– Так, – загули гуртом усi.
– Ну, що ж такого?
– Щоби пан були ласкавi причинитися до складки на того помiчника, що го нинi пiдоймою пришибло.
Будовничий стояв, не кажучи нiчого, тiльки сильнiший рум'янець почав виступати на його лице, – знак, що просьба робiтникiв неприємно його дiткнула.
– Я? – сказав вiн вкiнцi з проволоком. – А ви вiдки до мене з тою просьбою приходите? Хiба я тому винен, чи що?
– Та, прошу пана, i ми не виннi, але здаєся нам, годиться i таки треба помочи бiдному чоловiковi. Вiн слабий, якийсь час не буде мiг робити, треба ж єму й матерi старiй чимось дихати.
– Як хочете, то му помагайте, а я вiдки до того приходжу! Першому-лiпшому непотрiбовi помагай!.. Ще чого не стало!.. – Будовничий вiдвернувся гнiвно i пустився йти назад, коли втiм котрийсь з робiтникiв, обурений такою бесiдою, сказав голосно:
– Ади, який пан! А сам тому найбiльше винен, що Бенедя скалiчило! Ог коби его було так парнуло, то, певне би-м, не пожалкував не то п'ять, а й десять креицарiв на такого дiловода!..
– Що? – ревнув нараз з усеї сили будовничий i прискочив до сидячих робiтникiв. – Хто се говорив?
Мовчанка.
– Хто се смiв говорити? Га?
Нiхто й не писнув.
– Майстер, ви ту сидiли: хто се сказав? Говорiть, а нi, то вас нажену з роботи замiсть того урвителя!
Майстер поглянув довкола по робiтниках i сказав спокiйно:
– Я не знаю.
– Не знаєте? То я вас вiднинi не знаю ту на роботi. Проч!
– То я сказав! – вiдозвався один робiтник, встаючи. – Я сказав i ще раз кажу, що-с дiдовiд, коли не хочеш на бiдного робiтника дати. А о твою роботу я не стою!..
Будовничий стояв, мов скажений, i з лютi не мiг до слова прийти. Робiтник мiж тим узяв свiй вiнкель, кельню та мiру i, попрощавшися з товаришами, спокiйною ходою пiшов iд ринковi. Прочi робiтники мовчали.
– Га, драби, лайдаки! – гримав будовничий. – О, або вiн стоїть о роботу! Вiн би лиш лежав горi животом, як тота свиня в болотi. Але пождiть-но ви, навчу я вас порядку! Не такi у мене станете! А то урвителi! – I, ще весь телепаючись зi злостi та клонучи всю «голоту», будовничий пiшов назад до панського товариства.
В будi тим часом iшло дуже весело i гойно. По перекусцi слуги позбирали миски i тарелi, а натомiсть понаставляли фляшок з вином i чарок. Чарки кружили живо. Вино звiльна розпутувало язики, розбуджувало веселiсть та гомiн. Пахучий дим з дорогих цигар клубився понад головами до дощаної стелi, плив тонкою струйкою крiзь прорiзане вiкно. Слуги Леоновi крутилися посеред гостей, подаючи їм, чого хто забажав. Гостi однi сидiли купками, другi стояли або ходили, балакаючи, жартуючи або торгуючись. Леон не покидав Германа. Вiн нинi перший раз ближче зiйшовся з тим найбiльшим бориславським тузом i почув до нього якусь дивну приязнь. Досi вони стояли против себе, як вороги, доперва два роки тому прибув до Борислава з готовим i чималим капiталом. Вiн був бiльше образований вiд Германа, добре знався на купецтвi, читав деякi книжки гiрничi i думав, що досить йому тiльки явитись в Бориславi, а усе покориться перед ним, i вiн стане самовладним паном. Вiн наперед укладав собi