Борислав смiється. Іван ФранкоЧитать онлайн книгу.
тут, то там. Нi, пора вспокоїтися!
– I я то кажу, – сказав Герман, що чинився, немов тая бесiда дуже його займає.
– Не дав менi бог сина так, як вам, – га, але є у мене дочка, сердешна дитина. Бачити її щасливою, з любим чоловiком, в крузi дiточок – ох, то єдина цiль мого життя…
– Дасть бог, що й теє вам сповниться.
– Га, я дуже того бажаю… Ах, i ще так кружок добрих приятелiв, таких, як ви, любий сусiдо, – нi, бiльше би менi нiчо до щастя не хибувало…
– Ну, щодо мене, – сказав, усмiхаючись, Герман, – я з Дрогобича не втечу, мене можете мати завсiгди на свої услуги.
– О, я знаю, – сказав Леон i крiпко стиснув Германову руку, – я знаю, що ви щирий, добрий чоловiк! Не повiрите, як я вiддавна бажав з вами ближче познакомитися… А що ж ваш син? Правда, я не маю честi знати його лично, але вiн уже наперед милий менi i дорогий, як своя власна дитина.
Герман трохи скривився на згадку про сина, мов нараз в медiвнику схрупнув зерно перцю.
– Мiй син, – сказав вiн неохiтно, – дякую вам за ласкаве запитання! От, працює, що може.
– Ну, того й не кажiть! – скрикнув Леон. – Я й сам знаю, що син такого батька, певно, й хвилi не просидить дармо! Ех, дорогий сусiдо, який би я був щасливий, якби-то ми могли взятися оба докупи, зiйтися близько у всiм так, щоби… – Вiн урвав i глядiв на Германа, а Герман на нього, не вгадуючи, куди той цiлить.
– Знаєте, – почав знов Леон, – нинiшнiй день такий великий i щасливий для мене…
Саме серед тої розмови оба бесiдники встали i пiдiйшли до вiкна, бо в будi зробилось душно. Герман виглянув у вiкно надвiр. Ледве вiдступив вiд вiкна, коли нараз кусень цегли, мов стрiла, влетiв крiзь вiкно саме туди, де стояв Герман. I якраз, коли Леон говорив про велике нинiшнє щастя, цегла гепнула перед ним на стiл, в купу склянок. Болiсно дзенькнуло i розприслося скло, а цегла полетiла далi i, ударившися ще о противну стiну, впала на землю. Всi позривалися з мiсць, а Герман поблiд мов полотно: вiн догадувався, що цегла вимiрена була в нього.
– Що се? Що се? Хто се такий? – почулися тривожнi крики. Леон, Герман i ще деякi гостi вилетiли надвiр. Надворi тож крик.
– А лапай-но го, драба якогось! – кричав з усiєї моцi майстер.
– Хто ту цеглою кидаєсь? – крикнув i собi ж Леон.
– А он, прошу пана, якийсь драбуга-вуглярчук. Плентався ту по улицi, зазирав, зазирав, а далi, як побачив отого пана (показав на Германа) у вiкнi, та за цеглу, – як фурить, та втеки! Лапай го, лапай та на полiцiю! – обернувся, заорав майстер до двох робiтникiв, що гнали долiв Зеленою улицею за утiкаючим вуглярчуком в чорнiй, як смола, сорочцi i в такiй же опинцi.
– Овва, то бестiя втiкає! Не здогонять! – говорив майстер.
Робiтники, що гнали за хлопаком, також, здається, були тої гадки, бо зупинилися задиханi. Але один схилився, пiдняв камiнь i шпурнув ним за утiкаючим, що вже якраз був на скрутi. Камiнь вцiлив вуглярчука в саму п'яту, i той, почувши бiль, скрикнув, як скажений, i щез за муром. Крик той дивно вразив Германа.
– Ей, а се що за хлопак? – спитав вiн. Нiхто не знав вуглярчука.