Повість про Ґендзі. Книга II. Мурасакі СікібуЧитать онлайн книгу.
засмучена тим, що її середульший син піддався вмовлянням Тайфу-но ґена, закликала найстаршого сина Буґо-но суке до рішучих дій. «Як мені переправити її до столиці? Я навіть не маю з ким порадитися. З братами я розійшовся, бо не став на бік Тайфу-но ґена. Якщо наживу в ньому ворога, то не зможу й кроку ступити. Боюся, щоб не сталася біда», – сказав той, не знаючи, на що зважитися. Однак щиро співчуваючи панночці, яка мовчки страждала від жахливої думки про можливість одруження з Тайфу-но ґеном, Буґо-но суке підготувався і разом з молодшою дочкою годувальниці, – з дівочим іменем Атекі, а тепер Хьобу-но кімі, – яка заради втечі залишила свого чоловіка, забрав дівчину до столиці, вирушивши з дому крадькома вночі й згодом пересівши на човен. Таким чином, саме тоді, коли, повернувшись у свою провінцію Хіґо й вибравши сприятливий для одруження день наприкінці четвертого місяця, Тайфу-но ґен готувався забрати панну, вона саме втекла до столиці.
Старша дочка годувальниці, що вже мала велику сім’ю, не могла поїхати разом з молодшою. Прощаючись, сестри розплакалися, усвідомлюючи, що навряд чи знову побачаться. Молодшій сестрі було легше розлучитися з батьківським домом, в якому вона прожила стільки років. І тільки прекрасний берег перед святилищем Мацура та згадка про розлуку зі старшою сестрою змусили її згадати про минуле й зітхнути:
«Укісіма, острів смутку,
Ми залишили,
Та куди гнані вітром
Хвилі нас понесуть,
Де притулок знайдемо?»
«В дорогу по хвилях
Ми рушили,
Довіривши вітрові долю свою
І навіть не знаючи,
Що жде нас попереду…» —
відповіла панна і, відчуваючи повну безпорадність, лягла долілиць на дно човна.
Здогадуючись, що незвиклий до поразок Тайфу-но ґен обов’язково дізнається про їхню втечу й відразу кинеться навздогін, втікачі заздалегідь забезпечили себе швидкохідним човном, який завдяки попутному вітру мчав по хвилях так, що аж серце завмирало. Гуркотливу затоку Хібікі човен проплив без пригод. «Це часом не пірати? – раптом сказав хтось із веслярів. – Ззаду наче летить якесь маленьке човенце…». «Нехай це будуть навіжені пірати, тільки б не той жахливий чоловік», – думала годувальниця.
«Стривожене серце
Б’ється так гучно,
Що вже не чути
Шуму моря
У затоці Хібікі[40]…»
Та от хтось із веслярів вигукнув: «Попереду Кавадзірі!..» – і всі полегшено зітхнули, зрозумівши, що столиця вже поряд. Веслярі затягли грубими, але водночас проник- ливими голосами: «О, поки пливли ми від Карадомарі до Кавадзірі…» Приєднався до їхнього журливого настрою і схвильований Буґо-но суке, промовляючи сам до себе: «Я справді-таки ніби забув милих серцю дітей і дружину…» «Що ж вони тепер роблять? – думав він. – Я забрав із собою всіх надійних слуг, що можуть бути у пригоді. І якщо сердитий на мене Тайфу-но ґен переслідуватиме моїх близьких, то що з ними станеться? Навіщо я так бездумно, не по-дорослому, поїхав, навіть не подбавши про них?» А коли, трохи заспокоївшись, він почав згадувати
Слово «хібікі» означає «гуркіт, шум, відлуння».