Повість про Ґендзі. Книга II. Мурасакі СікібуЧитать онлайн книгу.
розчарована моєю ненадійністю, залишила столицю й оселилася в гірській глушині, – пояснив він їй. – І була у нас маленька дочка, яку я таємно розшукував всі ці роки, але, на жаль, марно. Тепер, коли вона стала зовсім дорослою, я випадково дізнався, де вона ховається, і вирішив забрати її до себе. Її матері давно вже немає в живих. Хоча під вашою опікою вже перебуває Цюдзьо[59], я сподіваюся, ви подбаєте й про неї. Досі вона виховувалася в глушині, і в її манерах, напевне, чимало провінційного. Наставляйте щоразу, коли виникне потреба».
«А я про це нічого й не знала. Яка радість! Адже вас завжди засмучувало те, що маєте тільки одну дочку», – щиро втішилася Ханацірусато. «Її мати була надзвичайно лагідна і сердечна, от я і подумав, що можу довірити її вам…» «Я не маю багато клопоту з підопічним юнаком, тож вільний час для дівчини знайду. Буду вельми рада…» – відповіла жінка. А домашні, які не знали, що Ґендзі вважає панночку своєю дочкою, невдоволено перемовлялися: «Кого ще наш пан відшукав цього разу? Що за дивна схильність повертатися до давніх зв’язків?»
Переїздила дівчина трьома каретами. У зовнішньому вигляді її супроводу завдяки участі Укон не було нічого провінційного. Від Ґендзі принесли подарунки: візерунчастий шовк і багато чого іншого.
Того ж вечора Великий міністр відвідав новоприбулу панночку. Звичайно, всі жінки – такі, як Хьобу-но кімі – чули про блискучого Ґендзі, але, провівши стільки років далеко від столиці, навіть не уявляли собі його образу, і тепер, припавши до щілин у ширмах і завісах, страшенно вражені його красою, жадібно розглядали його постать, освітлену тьмяним вогнем світильника.
Коли Укон відчинила для нього бічні двері, Ґендзі, усміхаючись, сказав: «О, людина, яка входить через ці двері, мала б відчувати щось особливе», – і сів на приготоване для нього сидіння в передніх покоях. «Боюся, що таке тьмяне освітлення може розбудити в серці легковажні думки. Я чув, начебто ви хотіли побачити обличчя свого батька? Чи, може, я помиляюся?» – звернувся він до дівчини, трохи відсунувши завісу.
Зовсім розгубившись, вона відвернулася, але Ґендзі, вмить переконавшись в її надзвичайній миловидності, сказав: «Запаліть світильники яскравіше. Бо в цій напівтемряві є щось багатозначне…» Укон, підтягнувши ґніт, підсунула світильник до дівчини.
«Чого ви такі сором’язливі? – усміхнувся Ґендзі і в чарівному обличчі дівчини впізнав риси її матері. Він розмовляв з нею просто, без церемоній, немов її справжній батько. – Усі ці роки я безперервно сумував за вами, не знаючи, де вас шукати. А тепер, коли ви поруч, я мимоволі запитую себе: «Невже це сон?» – і думками лину в минуле з такою нестерпною тугою, що навіть не можу сказати вам усього, що в мене на душі…» – і він витер сльози. Спогади справді були сумними. Підрахувавши, скільки дівчині років, він сказав: «Навряд чи який-небудь інший батько був так довго розлучений зі своєю дочкою. Видно, з попереднього життя нам судилася така гірка доля! Але ви вже не маленька
Тобто Юґірі.