Повість про Ґендзі. Книга II. Мурасакі СікібуЧитать онлайн книгу.
сполучався зі ставком Весняних покоїв, і тільки невисокий пагорб служив між ними межею. Обігнувши його, служниці Імператриці опинилися в саду Мурасакі, де у східному павільйоні для риболовлі вже зібралася тамтешня прислуга.
Човни із зображеннями дракона й білої чаплі були розкішно прикрашені в китайському стилі. Ними правили хлопчики в китайському вбранні, із закрученими над вухами жмутиками волосся. Коли служниці Імператриці опинилися посеред ставка, їхнім очам відкрився сад, який настільки вразив їх дивовижною красою, що їм здалося, ніби вони потрапили в якусь невідому країну. Човни зупинилися біля скелі в невеликій затоці острова, де навіть прості камені здавалися наче намальованими на картині. Хоча вершини дерев, що проглядали крізь легку імлу, наче заслоняла парчева завіса, крізь неї виднів Весняний сад Мурасакі, де зелені верби хилилися гіллям до землі, а яскраві квіти поширювали навколо невимовно приємні пахощі. Навіть вишні, які всюди вже відцвіли, тут усе ще сяяли яскравим цвітом, а гліцинії, обвиваючи галереї, зацвіли пурпуром. Особливо гарними були кущі ямабукі[86], що відбивалися у воді, нависаючи своїми пишними гілками над ставком. Водяні птахи гралися, тримаючись нерозлучними парами, мимо пролітали качечки-мандаринки з прутиками в дзьобах, ніби вимальовуючи на хвилястій воді візерунок, який хотілося б перенести на папір. А час до темряви минув так швидко, немов у того дроворуба в легенді, що не помітив, як у нього згнило топорище[87].
«Як вітер подме,
На хвилях пелюстки
Кущів ямабукі засяють,
І здається, що ось перед нами
Славний мис Ямабукі-сакі[88]!»
«Цей весняний ставок,
Мабуть, зливається десь
З річкою Іде[89],
Бо ямабукі з його берегів
Виблискують до самого дна…»
«Мабуть, не варто прагнути
До гори, що на спині черепахи[90] стоїть.
Краще вже в цих човнах
Плавати по ставку,
Щоб славу безсмертного дістати…»
«В яскравих променях
Сонця весняного
Човен пливе,
Падають краплі з жердини
Й по воді розсипаються квітами…»
Обмінюючись такими простенькими віршами, вони забули про те, куди їхали, і куди мали повертатися. І не дивно, бо водна гладінь просто зачарувала їхні серця.
Коли спустилися сутінки, човни під звуки «Прекрасного оленя»[91] підпливли до павільйону риболовлі, і жінки мусили зійти на берег. У павільйоні, прибраному з витонченою простотою, молоді служниці, ніби змагаючись між собою своїм вбранням, здавалися барвистою парчею, зітканою з квітів. Одна за одною лунали незвичні, рідкісні мелодії. Танцівників Ґендзі вибрав з особливою увагою, і тепер, показуючи всю свою майстерність, вони потішали серця глядачів. А як зовсім стемніло, то для гостей, не готових розходитися, в саду перед Весняними покоями запалили ліхтарі й розмістили музикантів перед головними
Натяк на китайську легенду про дроворуба, в якого згнило топорище, коли він задивився на гру дітей у «ґо».
Мис у провінції Омі.
Річка в провінції Ямасіро, що славиться заростями кущів ямабукі.
Ідеться про казкову гору-острів Хорай, притулок для безсмертних, що міститься на спині черепахи. Цей вірш складений на основі одного вірша Бо Цзюі, в якому автор застерігає тих, хто мріє про безсмертя.
Мелодія танцю китайського походження.