Крижане кохання ГУЛАГу. Галина ГорицькаЧитать онлайн книгу.
такому арештанту не бачити волі, душевно не вирватися.) Гена не знав напевне. Тут він віднайшов дещо інше – якесь нове відродження і неабияк дивувався цьому, бо ще рік тому в Ужгороді вважав, що то є край усьому, і це найбільше випробування на його життєвому шляху. Але ось тут… Ніби все пішло по новому колу: нова перевірка долі, нове відродження на межі з неможливістю існування, однак…
Усе почалось з етапу. Його відправили до Норильська майже відразу. Щоправда тому передував якийсь смішний суд, на якому колишнього майора за два дні було засуджено за статтею 54 Кримінального кодексу УРСР. Гена знав, що їй відповідає стаття 58 аналогічного кодексу СРСР – і то політична стаття КК для колишнього чекіста – то як вирок, бо відправлять його в особливий табір, майже до каторжників – Горлаг. «Горлаг, – нашептав йому крізь ґрати товариш по службі, озираючись навсибіч. – Горлаг, Гено. Мовчи, ради Бога, мовчи як німий стань, що ти з МДБ». І пішов навшпиньках, аби не відлунювалося від його черевиків по всьому підземеллю внутрішньої тюрми. Гена в напівмаренні сприйняв слова рогатика[2] і тільки тоді кивнув чи то з вдячності, чи по інерції. Одне тільки розумів – бачить свого друга востаннє.
Він знав: у Норильську був іще один табір – Норильлаг. І якщо в першому здебільшого утримували політичних ув’язнених, то в другому – переважно «побутовиків» й «кримінальників». І Геннадій Петрович навіть не розраховував після лялькового й такого карколомного суду (бо й так усе було зрозуміло), що його відправлять у другий, аби за деякий час реабілітувати згідно з амністією, котра почала діяти відразу по смерті Сталіна. Звісно що ні… Йому впаяли всі його десять років позбавлення волі як військовому, котрий не повідомив про зраду, що готується (саме так було сформульовано в статті). І він особливо не пручався, хоча і не був винен.
Це трапилося тому що його кохана дружина Наталя зраджувала йому із сусідом (про що Гена дізнався під час затримання) – його ніби обухом по голові прибило. Тих два дні, що тривав суд і його тримали за місцем колишньої роботи – у ВТ міністерства на Володимирській 33[3] – не пам’ятав взагалі. Пізніше зауважив, що той час просто таки вивітрився з його голови. А щось усвідомлювати вже почав у задушливій коробці, що була не під зав’язку напхана щойно ув’язненими тільки тому, що відразу по смерті Сталіна утворилася певна катавасія, і засуджених за «побутовою» і «кримінальною» статтями звільняли, не встигнувши відправити по етапу. Амністія… То ж були не такі небезпечні ЗеКа, як «політичні», еге ж?..
Етап… Геннадій Петрович часто і чув, і вживав це слово, котре в СРСР набуло якогось дієслівного значення, бо можна було навіть не додавати «відправити по» етапу, достатньо було сказати «етап», і в мозку поставав ГУЛАГ – цей страхітливий і потворний велетень дармової рабської праці тих, кого зжер дракон Радянського Союзу й навіть не вдавився. Навіть клубок у горлі не став. А слівце ж із самого початку було французьке й означало зупинку військ на шляху до великої мети,
Рогатик
Внутрішня тюрма Міністерства держбезпеки УРСР.