Смерть Юди. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
було людно й гамірно, й ніхто тут не молився. За ослонами сиділи крамарі й продавали різний крам для справляння треб і пожертв: чотки, ладан, лампади, оливу, баранів, голубів, ягнят; попід стіною стояли рундуки, в яких міняйли обмінювали шекелі на динари; йшли тут завзяті торги – звичайні, звичні і прадавні. Господній Дух витав десь там, у Святилищі храму, а тут ніхто до святощів діла не мав – у притворі кишів брудний базар: торгівці захвалювали товар, дурили покупців, базарні злодійчуки сновигали поміж рядами й спритно набивали, де тільки могли, кишені – крамом і грішми; тут ніхто не хвалив Господа, всюди смерділо тваринним послідом, і сторопілий Ісус стояв на порозі притвору із затиснутою в долоні пугою, якою поганяв ослицю.
Він випростався, став вищий, високий, маєстатичний; я аж тепер помітив, що в рисах його обличчя немає нічого гебрейського, що він – леґат небесних світів, якого Провидіння послало з найдальших глибин космосу на землю тільки для того, щоб побачив він цей грішний содом, який вчинили в домі молитви бездушні люди, – і покарав їх або вмер за їхнє спасіння. Ще хвилину тому я підозрював, що Ісус давно домовився з Юдою ґалілеянином, й вони влаштували парадне видовище для того, щоб зібрати докупи й згуртувати народ; я навіть дивувався якоїсь миті, як уміло увійшов Ісус у відведену йому роль, і аж тепер зрозумів, що Месія навіть не бачив натовпу: нічого не бачив, поки не уздрів наруги над святинею і збагнув ту глибину прірви, в яку безслідно канув людський дух.
Розгніваний посланець Господній підвів караючу десницю й із затиснутим у долоні батогом кинувся до столів. Він перевертав їх, зсував руками крам на долівку й шмагав торгівців по головах і спинах; Ісус був один, а крамарів сотні, і що їм було зім’яти, побити, вбити напасника, та вони втікали стрімголов із притвору, пройняті несусвітним страхом – Месія карає! – і доганяв їх громовий голос мужа, з якого заговорив Бог:
– Се мій дім молитви, а ви зробили з нього вертеп розбишак!
І тут пролунав за балюстрадою, де належало стояти жінкам, голос. То заговорила Божа жінка Анна, яка щойно вкинула в карнавку все, що мала – дві лепти на пахучу оливу для Месії, знала ж бо, що помре він на хресті: хай вкладуть його, намащеного пахощами, до святого гробу… Божа жінка Анна простояла тут мовчки з дитинства, а нині вперше заговорила про те, що правдиво знала тільки вона. А знала, що Ісус – Син Божий, ще відтоді, як Богородиця восьмого дня після народження Ісуса принесла немовля до храму, щоб представити його перед Господом і за п’ять шекелів відправити над ним обряд обрізання. Ніхто б і не помітив матері з дитиною, якби не старий Симеон, який усе життя простояв у храмі, чекаючи утіхи для Ізраїля: він упізнав у дитяті Месію в той момент, коли могель звершив акт обрізання – по крику немовляти впізнав і сказав урочисто, а слова ці чула Анна: «Нині, Владико, можеш відпустити слугу свого в мирі, бо мої очі бачили Спасителя – світло на просвіту поганам і на славу ізраїльського люду». Того дня помер